Незвичайні пригоди Робінзона Кукурузо
Шрифт:
— Ну давай, давай поїхали вже. Колупається, як неживий!
Це були останні слова, які ми почули. Через очеретів нам не було видно Книшів, і тому ми ще кілька хвилин напружено прислухалися, поки не переконалися, що їх вже немає.
— Так! Тепер все ясно, — сказав нарешті Кукурузо.
— А ти думав — шпигун.
— А що? Може і шпигун. Суслик, а не людина. Довгоносик.
— Так, тепер зрозуміло — і та торгівля в парку, і ті здоровані на мотоциклі, і все інше. Ось гадюка! Так він всю рибу знищить.
— Що
Хай завжди буде сонце,
Хай завжди буде небо,
Хай завжди буде мама,
Нехай завжди буду я!
Голоси були хлопчачі і дівчачі — бадьорі голоси. Здавалося, що прямо по воді і болоту крокує крізь очерети веселий піонерський загін. Ми здивовано переглянулися. Що таке? Потім схопилися і побігли на берег — туди, звідки видно було плесо. Але нічого не побачили — заважали очерети.
— А ну гайда на дерево! — Крикнув Кукурузо.
Ми швидко видерлися на стару вербу, під якою стояв курінь, — це було найвище дерево на острові. І тоді побачили: з стружки на плесо випливали, ніби лебеді, шлюпки. В шлюпках сиділи піонери в білих майках, в білих панамках. У першій шлюпці стояв на весь зріст стрункий високий хлопець у білих штанях, без майки.
Це був, напевно, вожатий. Під бронзовою шкірою його виділялися могутні м'язи. Здавалося, цей хлопець зійшов прямо з фізкультурного плаката: «Готуйся до здачі на значок ГТО!»
Але ось пісня скінчилася, і вожатий голосно сказав: — Друзі, пропоную на цьому острові зробити зупинку. Як ви вважаєте, товаришу штурман? — Схилився він до маленького вилицюватому хлопчині з насупленими бровами, який сидів на кормі.
Тільки так! — Дуже серйозно відповів той. Всі чомусь засміялися.
— Тоді тримайте курс на острів, штурман! — В тон йому сказав вожатий.
— Тільки так! — Повторив хлопчина.
І знову всі засміялися. Але на штурмана це не справило жодного враження. Він навіть бровою своєї нахмурений не повів.
Одна за одною шлюпки пристали до берега. І острів вмить перетворився на піонерський табір: сміх, крики, біганина. Хтось грав у м'яч, хтось вже плескався у воді, хтось ловив сачком метеликів.
Ми сиділи на дереві, не знаючи, що нам робити — показуватися чи ні. Втім, довго вагатися нам не довелося. Якась висока голінасті дівчинка натрапила на курінь і вигукнула:
— О! Дивіться! Тут хтось живе!
Всі збіглися. Підійшов і вожатий… Смаглявий спритний хлопчисько з фотоапаратом через плече шмигнув у курінь і відразу ж вискочив, тримаючи в руках електричний ліхтарик, який я привіз Кукурузо з Києва.
— Ліхтарик, — пояснив він, — механічний. З магнето. Дає струм
І почав жікать, показуючи. Кукурузо неспокійно засовався на гілці. Голінасті дівчисько теж прошмигнула в курінь і витягла звідти рушницю.
— Дивіться, сьогодення, мисливську…
— Ой, обережно: може, вона заряджена. Ще вистрілить випадково! — Заверещав хтось із дівчаток.
Кукурузо не витримав:
— А ну не чіпайте!
Всі відразу підняли голови. Ховатися більше не було сенсу. Ми злізли з дерева. І відразу нас обступили піонери.
— А хто ви такі?
— Що ви тут робите?
— Це ваш курінь?
– І рушниця ваше?
— Ви мисливці?
— Ви тут живете?
Я розгублено подивився на Кукурузо. Він спохмурнів і мовчав.
— Так, вони, напевно, просто рибалять тут…
— Або з дому втекли.
— Або в індіанців грають. Як «Маленькі дикуни» Сетона — Томпсона. Пам'ятаєте?
— Або в робинзонов… Правда ж?
Я зовсім розгублено глянув на Кукурузо. Мій друг густогусто почервонів. І раптом сказав:
— Ні в що ми не граємо… У нас відповідальне завдання. Ми браконьєра ловимо.
— Ну — у?
— Ось це здорово!
— А хто ж вам доручив?
— Чому це нам хтось повинен доручати? — Зневажливо хмикнув Кукурузо. — Ми його самі вислідили і самі ловимо.
Помітивши, з яким серйозним інтересом дивляться на нього піонери, Кукурузо зовсім осмілів:
— А ну поклади рушницю. І ліхтарик віддай.
Ліхтарик і рушниця негайно були покладені на місце.
— А все-таки, як ви вистежили браконьєра? І як ви його будете ловити? — Запитав смаглявий хлопчина з фотоапаратом.
– І рушниця у вас теж для цього? Щоб ловити? — Запитала голінасті дівчисько.
Я вирішив, що треба перевести розмову на щось інше.
— А у вас що — похід? — Поспішно запитав я. — Або просто так — прогулянка? І звідки ви взагалі прибутку?
— Ми з Києва. Юні слідопити. У нас похід по місцях партизанських боїв, — охоче пояснив хлопець з фотоапаратом.
— Тільки так! — Підтвердив штурман.
— Ми вже додому повертаємося. Три тижні в поході — додала голінасті дівчисько.
— Не перебільшуй, Валька! Не три тижні, а дев'ятнадцять днів. Сьогодні двадцятий, — втрутилася в розмову остроносенькая дівчинка в окулярах.
— А ви не боїтеся заблукати в наших плавнях? Вони ж знаєте які!
— Та в нас же і карта і компас. Чого ж боятися!
— Послухай, Ігор! — Звернувся до хлопчині з фотоапаратом вожатий. — Треба ось що з'ясувати. Якщо хлопці справді ловлять браконьєра, може, ми їм тут перешкодимо. Нас багато, ми шумимо — ще злякай його. Ви не соромтеся, скажіть — якщо так, ми можемо переїхати в інше місце. Нам же все одно.