Обліковець
Шрифт:
– Дядя Боря відвіз би її в лікарню, і вона благополучно народила б там! – замалим не кричала на дочку Надя.
– Дядя Боря не встиг і до нашої хати доїхати, коли Поля вже народжувала, – не відступалася Міла, втупившись у стіл, боячись підняти очі на матір. – І я Лейлі обіцяла… – зовсім тихо завершила вона.
Надя пройшлася туди-сюди по кухні, сіла біля дочки.
– Я тобі дозволяю не платити циганці, – підбадьорливим тоном сказала вона, поклавши руки Мілі на плечі. – Обіцяю, вона тобі нічого не зробить. А якщо зробить, то я…
– Та
Надя рвучко підвелася.
– Я все сказала! – І вона вийшла з кухні.
– А я – ні, – прошепотіла Міла й поклала голову на стіл.
Через кілька днів Міла з мамою товклися біля пологового будинку, чекаючи Полю. Міла нерухомо стояла біля стіни та втуплювалася в голе дерево з порізаною де-не-де корою. А може, вдивлялася у власний внутрішній світ, що проступав на тій корі і своїми обрисами дивовижно з нею перегукувався. Надя шаруділа целофановими пакетами й обгорткою від квітів. Нащо Полі були ті квіти, Міла не розуміла. «Щоб підняти змученій дитині настрій!» – пояснювала мама, якій не шкода було витратитися на таке діло.
Дядя Боря стояв осторонь біля машини й курив. Про те, що він був Надиним коханцем, знали всі. І хоч жив у сусідньому селі, про те, що в нього там є дружина й син, також знали всі. Але, очевидно, це нікого не хвилювало, а найменше – саму Надю. Спочатку хвилювало Мілу, але врешті вона вхопилася за спасенну думку «хто я така, щоб вказувати матері» та відсторонилася. Її спілкування з дядею Борею зводилося до привітань, уникань зустрічі поглядами й випаровування під час його візитів до них додому. Зазвичай Міла намагалася просто не думати про його існування, але в цей момент вона була майже рада, що він таки є: теліпатися в автобусі з усіма їхніми клунками й малечею на руках зовсім не хотілося.
Врешті з дверей випірнула Поля – у короткій спідниці, на підборах, нафарбована не менше за матір. За нею медсестра несла згорток ковдри, перев’язаний бантиком.
Надя заметушилася навколо молодшої дочки, цілуючи-обнімаючи, витираючи з її щік свою помаду й зав’язуючи хусточку на шиї. Медсестра постояла трохи збоку і, не дочекавшись жодного прояву уваги до своєї ноші, нетерпляче буркнула:
– То кому дитину віддавати?
Поля відійшла вбік:
– Я на каблуках, мені незручно.
Надя відійшла слідом за нею:
– У мене руки зайняті.
Міла підбігла до медсестри, взяла з її рук пакунок і обережно відгорнула куточок ковдри, що вільно лежав зверху.
– Ну, привіт тобі, – ніжно прошепотіла вона маленькій мордочці, що мирно спала собі в тому кубельці, смішно склавши крихітні губки.
Поля з мамою вже поцокотіли до машини. Міла рушила за ними, аж тут похопилася, вийняла з кишені куплену собі замість обіду шоколадку й віддала медсестрі. Та поклала презент до кишені й тільки сумно похитала головою.
– Слідкуй, щоб дитя не голодувало. Бо ваша мамка не з дисциплінованих… – сказала вона Мілі й
Дядя Боря запихав клунки до багажника, Міла ніяк не могла налаштуватися влізти до машини зі згортком на руках, а Надя вовтузилася біля Полі, здмухуючи з неї пилинки, щоб, не дай Боже, не задавили «бідну дитину».
– Ти така бліденька, тобі треба гарно поїсти, – щебетала вона.
– Купи мені піцу, – відразу зметикувала Поля.
– А тобі можна? – метушилася Надя. – Дитині не буде зле?
– Якщо я зараз не поїм піци, зле буде мені! – надулася Поля.
– Ну, добре, добре, купимо піцу, – заспокоювала її мама. – А поки що тобі б не завадило трохи рум’ян на щічки.
– Мені треба купити нові, бо мої старі розсипалися. А ще мені треба крем від розтяжок, і негайно, бо на мій живіт гидко дивитися, як я літом на пляж вийду? Так що дай мені грошей, я зараз збігаю в торговий центр.
Поля жонглювала своїми бажаннями в мами під носом, зовсім забувши, що вони тут роблять. Надя тільки кліпала й навіть уявити не могла, як можна дочці сьогодні відмовити.
– Але ж ти така слабенька, куди тобі ще по магазинах ходити? – намагалася вона вмовляти, але Поля була не з тих, хто відступається від своїх бажань. Врешті Надя вирішила, що найрозумнішим виходом буде піти разом із дочкою. – Ми швидко, торговий тут за поворотом, – кинула вона дяді Борі, узяла Полю під руку, і вони вдвох гайнули на закупи.
Дядя Боря знову закурив, відійшовши подалі від машини. Міла стояла біля «Ниви», дивилася на маля в себе на руках і молилася, щоб сон був міцним і тривалим, бо розраховувати на швидке повернення їхніх мам не доводилося.
Хвилин через двадцять дитя почало ворушитися. Міла, яка все ще стояла біля машини і тримала його на руках, спробувала погойдати, але це помогло ненадовго – маля почало скиглити.
– Ну-ну, манюню, потерпи трохи, мама зараз прийде! – умовляла Міла чи то дитину, чи то себе саму. Маля тим часом заходилося кричати.
Дядя Боря скоротив дистанцію між ними.
– Може, вони залишили десь пустушку? – запитав він, відкрив багажник і швидко почав переривати пакунки. Але в купі абияк спакованих лахів він не зміг знайти нічого дитячого, крім старих кофтинок і кількох памперсів. Глянувши на Мілу, яка щосили теліпала дитину й мало не плакала над нею, дядя Боря забрав із машини документи, наказав Мілі нікуди не відходити і десь зник.
Маля плакало все голосніше. Уже навіть не плакало, а верещало щодуху. Перехожі з найближчого тротуару почали оглядатися й перешіптуватися. А мамки все не поверталися.
Ніколи ще в Міли не було такого відчуття приреченості, як зараз, коли вона стояла сама посеред чужого міста, біля чужої машини, тримаючи на руках чужу дитину, яка все плакала і плакала, перекриваючи всі інші довколишні звуки. Так, зараз і дитина ця була чужа для неї, і сама собі вона була чужа, бо не уявляла, що тепер робити.