Обліковець
Шрифт:
– Де ж мама? – як мантру, бурмотіла вона раз у раз, то присідаючи біля сестри, то схоплюючись знову на ноги.
– Треба більше води, – холоднокровно командувала Лейла. – Принеси ще відро. Прибери все зі столу, накрий його простирадлом і поклади там кілька рушників. Знайди перекис, йод, піпетку… а краще неси всю аптечку сюди!
«Лялечка» кидалася з кутка в куток, як заведена, сама не тямлячи, що робить, і все бубніла: «Де ж мама? Куди ж вона поділася?»
Поля тільки вила й колодою лежала на дивані, та Лейла й не примушувала вставати, а зайняла позицію між її ногами. Міла без зайвих пояснень розуміла, що «осьо вже», що зараз буде всім капець, а мами десь нема – у цьому домі є тільки три дурні малолітки. Тихенько завивши й собі, Міла
– Дві тупі тетері! Негайно щоб мені одна й друга взяли себе в руки! Напиватися будете потім. Зараз треба попрацювати!
Після цього Міла наче отямилася. Поставила пляшку назад до буфета, зав’язала своє волосся пучком, щоб не заважало, хутко помила й собі руки з милом та стала біля Лейли, показуючи, що готова виконувати її накази. Навіть Поля трохи заспокоїлася й стогнала вже стриманіше.
Я дивився й намагався осмислити ті хвилі впевненості, які звідкись вливалися в мене, виливалися з іншого боку і йшли далі. Це не були вогкі й теплі доторки бажань Сороя, а скоріше холодні бризки в розжарене спекою тіло – колють, будять і тверезять. Це нагадувало наелектризовані павутинки, які падають на шкіру, пускають у тіло розряд і змушують розплавлені думки вишикуватися й рухатися в певному напрямку. Я бачив, що Сорой відчуває те саме, більше того – з його напівприкритих повік я розумів, як він це смакує. І Міла це відчула, і прийняла. Це відчула і Поля, і підкорилася. А Лейла навіть не завважила. Вона видихала ті хвилі непомітно, як відпрацьоване повітря. Сліпенька маленька амазонка!
Єдиний раз Лейла втратила самоконтроль, коли намацала в Полі не те, чого очікувала.
– Ідіотка! – кричала вона на Полю. – Чим ти думала, коли не лягла в лікарню? Чи ти туди взагалі не з’являлася? У тебе ж дитя іде ногами вперед! Ти знаєш, чим це загрожує? Ти мала бути в лікарні!
Міла зблідла й чомусь ухопила рушник. Поля пнулася, наче хотіла вивернутися навиворіт. Лейла за секунду взяла себе в руки.
– Дуйся тільки тоді, коли я казатиму! – кричала вона Полі не зі злості, а просто щоб та її почула. – Ти вже й так напартачила, тепер роби все правильно!
Зосереджено і впевнено Лейла робила свою роботу, викрикуючи огризки команд: «Давай!.. Ніжки… є… Давай! Підніми голову, дуй в дитину, а не в очі, бо зараз повилазять! Дуй!.. Ручка… друга… є… Давай!..»
Ми робили свою роботу: стояли, дивилися й чекали.
Міла робила свою: тремтіла, захлиналася повітрям і дорослішала.
– Стій! – заверещала Лейла. – Пуповина на шиї! Не дуйся, кажу тобі, задушиш!
Напівжива Поля, наполовину народжена дитина й майже озвіріла Лейла стояли перед очима суцільним слизьким шаром. Лейла, втративши не самоконтроль, а відчуття себе як простої людини, ніби перетворилася на тимчасовий придаток: пропустити крізь себе і вмерти. Обома руками вона вчепилася в дитину, жваво, та безрезультатно змагаючись із тугою пуповиною, що натяглася над манюсінькими плечиками.
– Хутко ножиці! – не вигукнула, а вистрелила вона пополотнілій Мілі. Та кинулася на кухню, дорогою перекидаючи все, що було ще не перекинуте, і забахкала шухлядами.
– Нема! – несамовито загорлала вона з кухні. – Навіть жодного ножа! Мамка, мабуть, від Полі поховала, щоб не вийшло біди!
– Лезо, тесак – тягни що-небудь, аби різало! – гарчала Лейла, підчепивши пальцем пуповину і стримуючи дитину, щоб не смикнулася.
Міла забула, де вона, як її звати, на якій планеті вона живе, пам’ятала тільки, що негайно мусить знайти щось, що ріже. Вона блискавично обшукала кухню і, збагнувши, що тут нема навіть виделки, вискочила в сіни. На підвіконні
У кімнаті все наче завмерло. Поля притихла й була ніби в трансі. Під нею на простирадлі і на дивані червоніли патьоки, а біля її ніг схилилася в три погибелі Лейла і тихенько вовтузилася над згортком із рушників і плоті. Міла трохи обійшла диван і встигла кинути короткий погляд перед тим, як світ згас. Вона побачила Лейлине обличчя, руки, одяг, просякнуті кров’ю. Помітила, як Лейла виплюнула шматок пуповини перед тим, як знову впритул схилитися до згортка закривавленими губами. Згорток мовчав. Мовчання свинцем залило вуха, червоне накотилося на очі й почорніло…
Дивно, як інколи після тиші найменший звук врізається в мозок і продовжує звучати там довго-довго. Навіть коли навколо все знову починає гудіти, хрустіти, шуміти, вити й вибухати. Так відлунював ледь чутний дзенькіт ножа, що випав із руки Міли, яка з посинілими губами й закоченими очима сповзла по стіні на підлогу. Відлунював кілька нескінченних митей, перш ніж почулося шарудіння на дивані – то Поля перекотилася трохи вбік, гучне харчання – то Лейла голосно сплюнула на підлогу, і тихеньке кахикання, яке поволі перетворилося на крик немовляти.
Не діждавши запрошення від Сороя, я підійшов до дивана. Кубло із закривавлених рушників неритмічно здригалося, з нього вигулькувала зморщена мордочка – уся посиніла, аж чорна, та вона таки кумедно кривлялася й кричала.
Не треба було мати багато клепки, аби здогадатися, що саме цього народження ми тут чекали. Сорой казав, що тут я маю знайти свого підопічного. Ось я і знайшов його: маленьке поморщене створіння, яке опановувало перші вдихи, вигуки і, схоже, перші емоції. До атмосфери цієї кімнати я вже встиг звикнути – вона була схожа на акваріум, де відчуваєш кожен порух кількох рибок, що тут живуть. І ось у цьому замкненому просторі з’явилися ледь відчутні нові коливання. Глевкі, гіркі й дуже насичені, я б сказав – настільки насичені, що втратили будь-який смак. Здивування, запаморочення і страх. А найбільше – бажання заховатися. Ось як я сприйняв ті нові коливання, і треба сказати, зовсім не здивувався: а що ж іще має відчувати маля, тільки-но закинуте до цього розцяцькованого, галасливого, божевільного світу?
Сорой підійшов і поклав руку мені на плече. Я одразу розкусив цей маневр: йому мало було знати, що я подумав – він бажав побачити, що я відчув. У цей момент дитина його майже не цікавила. Його цікавив я. Але не тільки. Чомусь він переводив погляд від Міли до Лейли, наче обмацуючи їх щупальцями чи прослуховуючи через стетоскоп. Він, капосник, дотепер залишався на крок попереду і був здатний чути на долю секунди раніше за мене.
За мить до мого акваріума влилася ще одна хвиля: кисла, гаряча і ядуча. Підігрітий оцет, залпом залитий у горлянку, який змусив мене остовпіти. Невже новонароджений може відчувати заздрість? А сум за чимось втраченим чи недосяжним, цей легенький солодкавий подих, що пробуджує відчуття голоду без надії наїстися? А сором – шматки цегли, що накришили тобі в легені, у шлунок, в очі і під шкіру?
Я сам став схожий на те дитя, що забилося у вирі нових відчуттів, яким іще не здатен дати ради.
– Схоже, тобі поталанило, – якось задумливо і, може, трохи здивовано вимовив Сорой. – Ти можеш вибирати.
– Справді? – закліпав я. – Між чим і чим?
– Між нею, – Сорой показав пальцем на Мілу, – і нею, – показав на Лейлу.
Оце зовсім зле, ми так не домовлялися!
– Я маю за кимось доношувати? – обурився я, глянувши на двох цілком дорослих істот, які до мене вже встигли набратися і розуму, і глупства.