І один у полі воїн
Шрифт:
Присутні мовчали, приголомшені планом Бертгольда.
— Скільки чоловік працювало на заводі? — запитав генерал Штенгеля.
— Дві тисячі триста вісімдесят полонених і сто сорок два німецьких інженери і наглядачі.
— Де вони зараз?
— Майже всі лишилися на заводі. Їх замкнули на складі готової продукції на початку бунту… Як же з ними бути?
— В темряві ви не впізнаєте, де свій, де чужий, — стріляйте всіх! — Бертгольд знову налив чарку: — Коли все зрозуміло, йдіть готуйтеся.
— Гер генерал,
— Маєте щось сказати?
— Замок належить графині — моїй нареченій, отже…
— Знаю, але я не можу через це зірвати виконання такої важливої операції.
— В замку коштовні колекції… Це посаг… Я прошу…
— Ліс рубають — тріски летять, майоре! Зараз не про наречену думати треба. Беріть приклад з мене. В замку мій друг, старий граф Районі. А я його навіть не попереджаю… Ідіть!
Дерев'яною ходою Штенгель попрямував до дверей. Його мрія про багатство, з якою він прожив усю війну, заради якої він ладен був на все, розвіялася, як дим, саме тоді, коли він був найближче до її здійснення.
— От тепер, Генріх, давай відпочинемо, бо цієї ночі нам спати не доведеться, — запропонував Бертгольд, солодко потягуючись.
— А коли ми з вами зможемо їхати? — запитав Генріх.
— Негайно після вибуху! Негайно! Хай Лемке і Штенгель докінчують справу. Наше діло зроблене, і ми з тобою за якусь годину будемо на швейцарському кордоні. Мій «хорх» вміє розвинути швидкість… А там відпочинок, спокійне життя! А все-таки добре, що ми з тобою лишилися живими! Давай вип'ємо за наше майбутнє.
Генріх налив чарку і помітив, що руки в нього тремтять. Не пройшло це й повз увагу Бертгольда.
— У тебе тремтять руки?
— Коли б війна тривала ще рік-два, я лишався б спокійним, як досі. Але зараз, коли чекати лишилося кілька годин…
Бертгольд розсміявся:
— Мушу признатися, що точнісінько те ж коїться й зі мною. Тільки я вмію краще себе тримати…
Двері несподівано розчинилися, вбігла Марія-Луїза.
— Синьйоре генерал! Молю вас! Благаю! Не робіть цього! Це все, що я маю!
Марія-Луїза у нестямі впала навколішки.
На порозі з'явився, мов у воду опущений, Штенгель.
— Це що таке? В чому річ? — нетерпляче й роздратовано вигукнув Бертгольд.
Генріх підхопив Марію-Луїзу під руки і силоміць посадовив її в крісло. Графиня продовжувала благати:
— Заклинаю вас, генерале! Не руйнуйте замку…
— Це ви сказали? — тихо спитав Бертгольд Штенгеля.
Той промовчав. Марія-Луїза розридалася, і Генріх кинувся до графина з водою. В цю мить за його спиною пролунало два постріли. Марія-Луїза напівлежала в кріслі, широко розкинувши руки. Штенгель упав як підкошений. До кімнати вбігло два есесівці.
— Заберіть їх! — гидливо скривившись, наказав генерал. — Ходімо до іншої кімнати, — спокійно запропонував він Генріху.
Генерал
— Ви всі тут, в Італії, якісь м'якотілі! Невже й ти став таким, Генріх?
— Ні! У мене твердості вистачить на двох!
Лише тепер Генріх випив чарку, яку налив йому Бертгольд. Цього разу рука його не тремтіла.
— План доведеться змінити. Подзвони Лемке, що обов'язки Штенгеля після вибуху греблі я доручаю йому. Замок беру на себе. Після того, як операцію буде виконано, негайно приїжджаю до греблі і зустрічаюся з тобою.
О сьомій годині вечора Генріх зібрався їхати на греблю. Згідно наказу Бертгольда він мав прийняти на себе обов'язки командира по її охороні.
— Ти їдеш сам? — байдужим тоном запитав Бертгольд.
— Так, денщик збирається в дорогу!
— Візьми одного з моєї охорони!
— Та навіщо? Дорога цілком безпечна.
Бертгольд вийшов з кімнати, нічого не сказавши. Але за хвилину повернувся в супроводі велетня есесівця.
— Він тебе супроводжуватиме! — тоном наказу промовив Бертгольд.
Есесівець похмуро позирнув на Генріха. Тому чомусь пригадався погляд дога в кабінеті Лемке, в Бонвілі.
За хвилину Генріх уже їхав до греблі. Есесівець сидів поруч. Тривожні думки снували в голові Генріха.
Чи зміг Курт попередити Лідію? Чи встигла вона передати його повідомлення партизанам? Та й чи встигнуть гарібальдійці вчасно вжити заходів? Невже він сам нічого не зможе зробити, щоб врятувати нещасних людей, які сьогодні мають загинути, так і не діждавшись волі?
Генріх притишує хід машини. Йому хотілося зібратися з думками, перш ніж він доїде до греблі.
Приблизно за два кілометри від містечка він помітив одиноку фігуру німецького солдата, що йшов від греблі до Кастель ла Фонте. Генріх ще притишив хід машини.
— Їхати швидше! — тоном наказу кинув есесівець. Генріх рвучко загальмував і зупинив машину:
— Як ти, сволото, розмовляєш з офіцером! Ти знаєш, що я зять генерала Бертгольда!
Розмахнувшись, Генріх навідліг, ребром правої руки ударив есесівця по обличчю. Той затулив рукою верхню губу, на яку припав удар, і люто глянув на Генріха.
— Ні пари з вуст, бо я тебе, як собаку, пристрелю!
— Гер гауптман! Мені треба вам дещо сказати!
Генріх кинув погляд на солдата, що підійшов до машини, і мало не скрикнув. Шрам через все обличчя. Ментарочі!
Генріх вийшов з машини. Есесівець відкрив протилежні дверцята, щоб і собі вийти, але Ментарочі ступив йому назустріч. Есесівець застогнав і впав на сидіння.
— Пробачте, але він зайвий серед нас!
— Ви одержали звістку від мого денщика?