І один у полі воїн
Шрифт:
І от вперше за ці довгі роки люди переконалися, що небо знову напрочуд чисте, що в ньому не пропливуть вже потворні, прикрашені хрестами, кораблі смерті. А п'янке травневе повітря, що вривається в широко розчинені вікна, не принесе з собою смороду згарищ. І люди дихали на повні груди, упивалися повітрям, що ніби ввібрало в себе і сяйво сонця, і життєдайність весни, і радість
Ця радість ніби вихлюпувалась з сердець щедрою приязню одне до одного. І на вулицях вітались зовсім незнайомі. А коли випадково зустрічались двоє друзів і кидалися один одному на шию з словом «живий!», перехожі мимохіть зупинялися, щоб порадуватися разом з ними. І у всіх, коли не на устах, то в серці, у всьому єстві жило одне, таке прекрасне і однаково радісне для всіх, слово — МИР!
О, тепер люди навчилися його цінити! Тепер не буде дорожчого слова, ніж це.
Усі-бо знали: війна — це смерть, мир — це життя.
Молодий офіцер у формі капітана Радянської Армії, що йшов вулицями Москви, нічим не відрізнявся від таких же молодих офіцерів, що потрапляли йому назустріч. Так само радісно і збуджено сяяли його очі, так само охоче складалися в усмішку уста. Може, тільки занадто захоплено він оглядав усе навколо та особливо пильно придивлявся до облич усіх зустрічних, немов у кожному, хто йшов вулицею, він хотів впізнати свого знайомого.
Біля одного з будинків капітан зупинився і кілька разів перечитав табличку, прибиту біля входу. Обсмикнувши і без того добре пригнаний мундир, капітан зайшов у будинок і піднявся сходами на третій поверх.
Ось і знайомі, оббиті дерматином двері. Капітан тихенько постукав.
Зачувши невиразний вигук, капітан завагався. Що це — дозвіл увійти чи прохання зачекати? Але він не в силі себе довше стримувати і навмання відчиняє двері.
Яскраве сонячне світло, що заливає просторий кабінет, б'є просто в очі, і капітан не відразу може розгледіти, хто сидить за столом. Він скоріше здогадується, ніж пізнає: це той, до кого він ішов.
— Полковнику Титов! Дозвольте доповісти: капітан Гончаренко після виконання завдання прибув у ваше розпорядження.
Полковник виходить з-за стола і, ігноруючи
— Ну, сідай, сідай, бароне фон Гольдрінг! — сміється він, оглядаючи підтягнуту постать капітана. — Так, кажеш, прибув… Бачу, бачу. Живий і здоровий! Молодець! Хвалю!
Вони сидять один проти одного і широко усміхаються.
— Признатися, боявся за тебе, не вірив цьому вовченяті. А що, думаю, коли навмисне наплутав у дрібних деталях? Мовляв, у головному признався, а деталі — справа десята, трапляються провокації пам'яті… Та й вивіз його батько зовсім маленьким, міг дійсно дещо забути…
— А як, до речі, зараз себе почуває мій тимчасовий тезко?
— Він з іншого тіста, ніж його батько Зігфрід. Можливо, позначився вплив середовища. Що не кажи, а дитиною він потрапив у цілком нове оточення. На допиті він швидко у всьому признався. Та ти сам розмовляв з ним, знаєш… За щиросерде признання суд пом'якшив свій вирок… Ну, все це зараз лишилося в минулому! Головне, що ти повернувся живим і здоровим! Батька попередив про приїзд? Дізнавався про старого, як і раніше, працює на залізниці будочником.
— Сьогодні ж, якщо дозволите, виїду до нього.
— Доведеться дозволити! Тільки ти не забудь попросити від мене пробачення, поясни, що інакше не можна було. Та він старик тямущий, зрозуміє!.. Ну, а що ж ти збираєшся далі робити, Григорію Павловичу?
— Я пішов до армії з факультету іноземних мов Київського університету. Мені так би хотілося повернути собі студентську книжку!
— Студентську книжку, кажеш? А що ж, правильно вирішив. Вчися. Нас з тобою примусили стати людьми війни, а тепер ми будемо людьми миру.
1956 р.