Один в океані
Шрифт:
Якщо я матиму радіоприймач, то зможу обійтися без хронометра: я щодня знатиму точний час і перевірятиму годинник. Коли б тільки дістати хороший приймач! На жаль, грошей у мене дуже мало. «Якось буде!» — міркую, сподіваючись, що в Касабланці таки пощастить дістати грошей.
Я навіть не міг подумати, що мене зустрічатимуть. На аеродромі зібралося понад сто душ! Гарненька жінка подарувала мені букет квітів, підібраний під кольори прапора Парижа. Представник ветеранів «синіх комірів», знавець морської рятувальної справи, енергійно став на мій захист, коли хтось сказав, що «Бомбару треба взяти не підручники
Мене запрошують усі, а особливо — «сині коміри». Бюро риболовлі приймає мене не гірше, ніж батько блудного сина. Тепер я можу пошукати і радіоприймач.
До речі, я не худну. Друзі, які запросили мене на вечерю, дивуються, що я так мало їм. Вони й не догадуються, що я вже пообідав в іншому місці о сьомій і тепер зовсім не хочу їсти.
Розв'язується справа з радіо. Один з моїх друзів дарує мені чудовий батарейний приймач у нейлоновому водонепроникному чохлі, що прикриває всю телескопічну антену.
Нарешті мені випадає найвища честь. Одного чудового ранку мене запрошують до Адміралтейства. Там я познайомився з маленьким жвавим чоловіком у білому парадному костюмі — адміралом Солем. Він почав зі мною дружню розмову і, кінець кінцем, влаштував мені справжній допит. Адмірал розпитував про мету моєї експедиції, на які кошти її споряджено, ставив питання з навігації, коротше кажучи, намагався дізнатися про все.
Коли б ви знали, адмірале Соль, яким радісним був для мене цей день! Я вже давно бажав поговорити з людиною, яка б щиро хотіла узнати всю правду. Наприкінці нашої дружньої, серйозної розмови адмірал сказав мені:
— От тепер ми зрозуміли все і допоможемо вам.
Щоразу, адмірале, коли я зустрічав потім в океані кораблі під іспанським, англійським чи голландським прапорами, я був вам вдячний і почував себе невід'ємною частиною військово-морського флоту Франції. Ви подарували мені свою власну карту Атлантичного океану і були єдиним моряком, хто повірив у мою перемогу, написавши на карті: «Ви досягнете мети».
Scripta manent [15] , адмірале, ви це знали наперед.
15
Написане залишається (лат.).
Незабаром я повинен був вирушати. З кожним днем Касабланка ставала милішою й дорожчою. Мені буде дуже боляче залишати її. П'ятого жовтня я вилетів у Лас-Пальмас. До зустрічі, Касабланка!
Літаком я дістався до Тенеріфа, а звідти приплив у Лас-Пальмас. Там мені довелося провести п'ятнадцять довгих днів, протягом яких музика, дружба, природа і спорт докладали всіх зусиль, щоб затримати мене.
Музика — це концерти в театрі. Друзі — це давні знайомі з яхт-клубу і з яхти «Маева». Природа — це незабутні подорожі в Крус-де-Техеда, в Агаете в товаристві чудових провідників Кальмано і Кольяччо. Спорт — це дружні зустрічі в басейні, де чарівна чемпіонка Іспанії демонструвала свою майстерність і де я змагався у запливах стилем кроль на двісті метрів з швидким Буато-старшим.
«Бережись, Алене! Досить тобі затриматися тут іще на кілька днів, і ти вже ніколи не зможеш вирушити в плавання!» скільки разів ця неспокійна думка не давала
Нарешті, 18 жовтня вітер змінився, і наступного дня я вирішив відпливати.
«ЛЮДИНА СОЛОНОЇ ВОДИ» [16]
16
Так називають полінезійців, що живуть дарами моря. (Прим. автора.)
У неділю, 19 жовтня, подув сприятливий вітер, справжній норд-норд-ост. Я вже давно нетерпляче чекав цього пасату.
Французький консул у Лас-Пальмасі провів мене до яхт-клубу. Спочатку він хотів супроводити мене на буксирній яхті аж до самого рейду і там попрощатися. Але ми обоє так схвильовані, що він боїться своїх почуттів і тому раптом удавано сердито каже мені:
— Ну, добре, я далі не піду! Поцілуймося, мій любий! Не ображайтесь на мене, я не проводжатиму вас.
Ніби я міг на нього ображатися! Я теж цілую його, і ми прощаємося. З Буато-старшим прямуємо до «Єретика». Спорядження і непорушний запас харчів, оглянутий і запечатаний представниками консульства, радіоприймач, нещодавно подарований, — усе це вкладено в човен. Старший штурман Анхеліто востаннє перевіряє все. Під час цих приготувань до відплиття навколо збирається натовп моїх прихильників і друзів. Мені дарують прапорець яхт-клубу, я розписуюся в книзі почесних відвідувачів. Усі мої друзі вже тут, на пристані; прийшло багато й незнайомих городян, які приязно і щиро вітають мене. Ця дружня атмосфера проводів надзвичайно хвилює мене.
Сідаю в човен, і французька яхта виводить мене з порту. Як же я був здивований, коли побачив, що за мною в кільватері вирушила з Лас-Пальмаса ціла ескадра суден! Раптом загули гудки, завили сирени — це кораблі, що стояли біля набережної, прощалися з «Єретиком». Парусні яхти спінювали воду навколо мого човна, їхні білі вітрила нагадували чайок. Коли парусники пропливали біля «Єретика», моряки вітали мене, бажаючи щасливого плавання і сприятливого вітру. Всі розуміли, що сьогодні починається велике випробування.
Коли я вже збирався відчепити буксир, поблизу мого човна опинилася велика трищоглова шхуна, учбове судно іспанського військового флоту. Здавалося, сама доля послала мені цього, можливо, останнього представника старого флоту кораблів-привидів, сучасницю потерпілих, вмираючих від цинги пасажирів «Медузи», які не вміли знайти їжі в морі і тому загинули. Тільки-но я встиг відчепити буксирний канат, як побачив, що на шхуні повільно опустили прапор на знак вітання. Коли я пропливав мимо борту парусника, мічмани, вишикувані на палубі, зняли кашкети. Я мимоволі подумав, що всі моряки світу віддають так останню шану покійникам. Але я підняв своє вітрило заради перемоги життя! Воно несе мене вздовж цих легких, швидких суден, які маневрують навколо човна і вітають його прапорами. Незабаром усі вони зникли.