Одинадцяте Правило Чарівника, або Сповідниця

Гудкайнд Террі

— Я повинен спробувати.

— Якщо ти це зробиш, то станеш беззахисним перед цим місцем. Ти будеш позбавлений свого захисту. Ти не зможеш більше тут залишатися.

— Я виконаю те, що повинен.

— Але тоді ти не зможеш знайти дорогу назад.

Річард в муці закричав. Створена ним захисна структура заклинань була роздроблена. Темрява з усіх боків просочувалася і проривалася до його життєвої сили. Це було місце, яке не терпить життя. Це було місце, яке існувало, щоб висмоктувати життя в темну нескінченність порожнечі.

Звір

пішов за ним в порожнечу Підземного Світу, і тепер Річард був спійманий в його володіннях.

Повернення назад тепер вже не хвилювало його. Ця можливість була вже втрачена. Його зв'язок з точкою входу пропав, розбитий Звіром, коли він проривався крізь завісу захисних заклинань. Більше не існувало шляху назад в Сад Життя, не було можливості знайти що-небудь в самому центрі порожнечі.

Тепер мало значення тільки втеча, порятунок від Звіра.

Він був створений за допомогою магії Збитку і знаходився в світі магії Збитку. Таким чином, Річард був спійманий в лігві цього створіння. У цьому місці нізвідки було чекати допомоги. Денна нічого не могла вдіяти з таким породженням магії в його власній стихії.

І не було шляху назад в Небесні Чертоги, де звід з каменю був, як вікно, крізь яке було видно небо. Здавалося, це було вже давним-давно, нескінченно далеко по той бік вічного небуття. Його зв'язок з цими спогадами загубився десь у темряві.

Коли він відчув, як болісні кігті смерті рвуться до нього, єдине, чого він хотів це вирватися. Його розум утримував ті істотні мотиви, через які він відправився в обійми смерті. А Звір намагався вирвати їх у нього. Навіть ціною свого життя, Річард повинен був не дати цьому статися. Якщо він втратить ці головні спогади, тоді не стане і сенсу повертатися назад у світ життя.

— Я повинен зробити це, — вигукнув він, пересилюючи оглушливий біль через те, що його душу розривало на частини.

Денна обвила його руками, відчайдушно намагаючись захистити, але від смертельних обіймів, в які потрапив Річард, не було ніякого захисту. Вона нічого не могла з цим вдіяти, незважаючи на її прагнення захистити його. Вона була його захисником в цьому світі, але тільки в якості провідника, щоб допомогти йому знайти шукане, утримуючи його якнайдалі від небезпек, які могли навіки затягнути його в темні глибини. Вона не була захистом від породжень тьми, і вона не мала можливості зупинити чаклунську тварюку, яка навіть не існувала.

— Я повинен! — Закричав він, знаючи, що годі й намагатися.

Мерехтливі сльози покотилися по прекрасному, сяючому обличчю Денни.

— Якщо тобі це вдасться, я не зможу захистити тебе.

— А якщо я не зможу, то, як ти думаєш, що стане зі мною?

Вона сумно усміхнулася.

— Ти тут помреш.

— Тоді хіба у мене є вибір?

Вона почала відпливати від нього, і тільки рука ще утримувала його.

— Ні, — виголосив її оксамитовий голос у нього в голові. — Але я не зможу залишитися з тобою, якщо ти це зробиш.

Долаючи біль, який скрутив його

від тиску Звіра, Річард зумів кивнути.

— Я знаю, Денна. Спасибі тобі за все, що ти для мене зробила. Це був справжній дар.

Її сумна усмішка все розширювалася в міру того, як вона віддалялася далі.

— Для мене теж, Річард. Я люблю тебе.

Річард ще відчував її пальці, торкаються до нього. Він знову кивнув їй.

— Так чи інакше, ти назавжди залишишся в моєму серці.

Він відчув її поцілунок на своїй щоці.

— Спасибі тобі, Річард, перш за все за це.

А потім вона пішла.

Після того, як вона зникла, і Річард раптово залишився один у повній порожнечі, з усіх боків охоплений самотністю і темрявою, він вивільнив магію Приросту проти Звіра в світі, де вона не могла існувати.

У цю мить, коли саме серце порожнечі стрясло від появи магії Приросту, Звір, не винісши непримиренного зіткнення між тим, що є, і тим, чого немає, між світом живих і світом мертвих, раптово опинився без якого-небудь захисту від магії Приросту в світі магії Збитку, і припинив своє існування відразу в обох світах.

Одразу ж Річард відчув приголомшливу зміну одночасно з усіх сторін. Несподівано він відчув землю у себе під ногами. Не зумівши встояти, він звалився посеред купи черепів. Дико розмальовані оголені чоловіки сиділи довкола нього.

Здригаючись від болю і шоку, він відчув на собі їх заспокійливі, втішаючі руки. Звідусіль лунали слова, яких він не розумів. Але він впізнав їх особи, як тільки побачив їх. Він дізнався свого друга Савідліна. А на чолі їх кола він зауважив Птахолова.

— Ласкаво просимо в світ живих, Річард-з-характером, — вимовив знайомий голос. Це був Чандален.

Все ще задихаючись, Річард здивувався зловісним обличчям, що спостерігали за ним. Вони були оздоблені дикими візерунками з чорної і білої глини. Раптово він упізнав ці символи. Коли він уперше прийшов до цих людей і попросив про раду, він подумав, що чорна і біла глина була просто випадковими візерунками. Тепер то він знав, що це не так. Вони мали значення.

— Де я?

— Ти в будинку духів, — вимовив Чандален глибоким, потойбічним голосом.

Чоловіки навколо, що говорили своєю дивною мовою, були старійшинами Племені Тіни. І це була їхня Рада. Річард оглянув будинок духів. Це було та село, де він одружився на Келен. Саме тут вони провели свою першу шлюбну ніч. Чоловіки допомогли Річарду піднятися.

— Але що я тут роблю? — Запитав він Чандалена, все ще невпевнений у тому, спить він чи помер.

Чоловік повернувся до Птахолова. Вони обмінялися кількома словами. Чандален повернувся назад до Річарда.

— Ми думали, ти знаєш, і зможеш розповісти нам. Нас попросили скликати для тебе Раду з духами. Нам повідомили, що це питання життя і смерті.

Обережно відійшовши від колекції черепів предків, Річард насупився.

— І хто це просив вас про Раду?

Чандали прочистив горло.