Оголошено вбивство

Кристі Агата

— Як, наприклад, ти, Арчі. Адже ти брав участь у розслідуванні всіх найцікавіших злочинів, що мали місце в нашій окрузі.

Полковник Істербрук поблажливо усміхнувся і хвацько крутнув вуса.

— Так, Лоро, — промовив він. — Я справді дещо їм підказав. І він випростав плечі.

— Даремно міс Блеклок не попросила, щоб ти допоміг їй розплутати й цю справу.

Полковник пирхнув.

— Але ж у неї зараз живе той молодий жевжик. Племінником чи ким він там їй доводиться. Мабуть, то він її намовив. Це ж треба додуматися — опублікувати таке оголошення.

— Воно надруковане на шпальті хроніки приватних подій.

Ми могли б його не помітити. Це запрошення, чи не так, Арчі?

— Вельми дивне запрошення, я вважаю. Якщо й справді в такий спосіб вони запрошують людей до себе, то на мене хай не розраховують.

— Не кажи такого, Арчі, — у голосі місіс Істербрук пролунали благальні нотки.

— Якщо мене запрошують, то надто пізно. Хіба вони не знають, що я можу бути зайнятий?

— Але ж ти не зайнятий, любий? — сказала місіс Істербрук, знизивши голос і в такий спосіб надавши йому переконливішого звучання. — І я вважаю, Арчі, ти повинен піти — хоч би для того, щоб допомогти бідолашній міс Блеклок виплутатися з халепи. Я переконана, вона сподівається на твою допомогу. Адже ти так багато знаєш про роботу поліції та поліційні процедури. Увесь її задум зазнає краху, якщо ти не прийдеш і не підкажеш їй, як досягти успіху. Адже сусідам треба допомагати!

Місіс Істербрук схилила набік голову, струснувши волоссям, що було відбілене пергідролем.

— Якщо ти й справді так думаєш, Лоро…

Полковник Істербрук знову крутнув свого сивого вуса з вельми поважним виглядом і поблажливо подивився на свою пухнасту маленьку жіночку. Місіс Істербрук була принаймні на тридцять років молодша за свого чоловіка.

— Якщо ти й справді так думаєш, Лоро, — повторив він, — то я піду.

— Гадаю, це твій обов'язок, Арчі, — врочистим голосом промовила місіс Істербрук.

IV

«Чипінґ-Клеґорн Газет» принесли також до садиби «Боулдере», де в трьох мальовничих, сполучених між собою котеджах жили міс Гінчкліф та міс Мерґатройд.

— Гінч!

— Чого тобі, Мерґатройд?

— Де ти?

— У курнику.

— Справді?

Обережно ступаючи по високій вологій траві, Емі Мерґатройд підійшла до своєї подруги. Ця остання, вдягнена у вельветові штани та військовий кітель, готувала курям корм, нахилившись над тазом, огорнутим не вельми смачною парою, і розтираючи долонями суміш зі звареного лушпиння картоплі та капустяних качанів.

Вона обернула по-чоловічому стрижену голову з обвітреним обличчям і подивилася на подругу.

Емі Мерґатройд, повненька жінка з приязним виразом обличчя, була у твідовій спідниці та в мішкуватому яскраво-синьому пуловері. Схожа на пташине гніздо кучма її сивого волосся була до-і сить розкуйовджена, і вона геть засапалася.

— Ось послухай-но, — сказала вона, намагаючись перевести дух, — яке оголошення надрукувала «Газета» — що б це могло означати?

«Оголошується вбивство, яке відбудеться у п'ятницю, 29 жовтня, у «Літл-Педоксі» о пів на сьому вечора. Запрошуємо до участі всіх знайомих та друзів».

Дочитавши, вона замовкла, важко дихаючи, і чекала, коли подруга скаже своє авторитетне слово.

— Нісенітниця, — промовила Гінчкліф.

— Це так, але що, ти думаєш, вона означає?

— Думаю,

хтось забагато випив.

— Чи можна це сприймати як запрошення?

— Ми довідаємося, що це означає, коли прийдемо туди, — сказала Гінчкліф. — Хтось хильнув зіпсованого хересу, думаю. Ти ліпше не стій на траві, Мерґатройд. У тебе досі на ногах хатні капці. Вони вже просякли водою.

— Ой, лишенько! — Емі Мерґатройд із жалем подивилася на свої ноги. — Скільки яєць сьогодні?

— Семеро. Ота клята курка досі квокче. Я мушу загнати її в клітку.

— Дивний спосіб запрошувати гостей, тобі не здається? — запитала Мерґатройд, маючи на увазі оголошення в «Газеті», і якийсь дивний замріяний смуток пролунав у тоні її голосу.

Але подруга була зліплена з набагато твердішого тіста. Уся її увага була зосереджена на боротьбі з бунтівливою птахою, а тому жодне газетне оголошення, хоч би яким воно було загадковим, не могло відвернути її увагу.

Брьохаючи по багнюці, вона копнула ногою зозулясту курку. У відповідь пролунало голосне й обурене кудкудакання.

— Ліпше буде завести качок, — сказала міс Гінчкліф. — З ними набагато менше мороки.

V

— Диво та й годі! — сказала місіс Гармон, говорячи через стіл до свого чоловіка, превелебного Джуліана Гармона. — У міс Блеклок готуються скоїти вбивство.

— Убивство? — запитав її чоловік із легким подивом у голосі. — Коли?

— Здається, сьогодні надвечір… Атож, о пів на сьому. О, як тобі не пощастило, любий, адже на той час тобі треба готуватися до конфірмації. А ти ж так любиш убивства!

— Я не зовсім розумію, про що ти говориш, Пампушко.

Місіс Гармон, яку звали Діаною, але за пухке тіло та кругле личко ще змалечку прозвали Пампушкою, подала йому через стіл «Газету».

— Ось читай. Це там, де друкують оголошення про продаж старих фортепіано та штучних щелеп.

— Яке чудернацьке оголошення!

— А й справді чудернацьке, — радісно погодилася Пампушка. — Хто б міг подумати, що міс Блеклок захоплюється вбивствами та іншими такими іграми? Думаю, молоді Симонси підкинули їй цю думку — хоча Джулія Симонс не полюбляє вбивств, такі розваги здаються їй надто грубими. А проте дуже шкода, любий, що ти не можеш там бути. Хай там як, а я піду й про все тобі розповім, хоч і не маю особливого бажання туди йти, бо мені не до вподоби ігри, що відбуваються в темряві. Вони мене лякають, і я щиро сподіваюся, що вбиватимуть не мене. Бо якщо хтось несподівано покладе руку мені на плече й прошепоче: «Ти мертва», моє серце так стрепенеться, що я можу померти й насправді. Ти думаєш, таке може статися?

— Ні, Пампушко. Я думаю, ти помреш старою, старою бабусею — разом зі мною.

— І ми помремо в один день і нас поховають в одній могилі. Це було б чудово.

На думку про таку радісну перспективу Пампушка розквітла усмішкою, від вуха до вуха.

— Та ти просто-таки променишся від щастя, Пампушко, — сказав її чоловік, усміхаючись.

— А хто не почував би себе щасливим на моєму місці? — запитала Пампушка голосом, у якому проступали нотки певної збентеженості. — Адже я маю тебе, і Сьюзен, і Едварда, й усі ви любите мене, і вам байдуже, що я така дурненька… І сонце сяє так яскраво! І так приємно жити в такому великому й такому затишному домі!