Око аллаха

Киплинг Редьярд Джозеф

– І що б це означало?
– різко запитав Роджер із Салерно

– На моє бідне судження, він міг побачити ці форми ... і без допомоги наркотиків.

– Хто ж..., - запитав Джон з Бургосу після грубого і проігнорованого прокляття, - хто зробив тебе таким мудрим, мій Сумнівнику?.

– Я помудрішав? Боронь Боже! Тільки, Джоне, пам'ятаєте, як однієї зими - шість років тому - сніжинки танули на вашому рукаві біля дверей кухні. Ви показали мені їх крізь кришталик, який робив маленькі речі великими.

–

Так. Маври називають таке скло «Око Аллаха», - підтвердив Джон.

– Ви показували мені їх, танучі, шестигранні. Ви називали їх тоді своїми візерунками.

– Так і є. Танучі шестигранні сніжинки. Я часто використовував їх для роботи з візерунками.

– Танучі сніжинки, які видно через скло? За допомогою мистецької оптики?
– запитав Монах.

– Мистецька оптика? Ніколи не чув!
– вигукнув Роджер із Салерно.

– Джоне, - владно запитав абат Святого Іллода, - це було... саме так?

– В якійсь мірі, - відповів Джон, - Томас має рацію. Ті фігури в облямівці були моїми викрійками для дияволів нагорі. У моєму ремеслі, Салерно, ми не наважуємося вживати наркотики. Це вбиває руку й око. Мої фігури треба бачити чесно, з натури.

Абат потягнув до себе чашу з трояндовою водою.

– Коли я був у полоні у сарацинів після Мансури, - почав він, підгортаючи складку довгого рукава, - були такі маги-лікарі, які могли показати, - він обережно занурив третій палець у воду, - всю небесну твердь Пекла, так би мовити, в...
– він струсив одну краплю з відполірованого нігтя на полірований стіл, - навіть у такій останній краплі, як ця.

– Але це, має бути, брудна вода, а не чиста, - сказав Джон.

– Тоді покажіть нам... все-все, - сказав Стівен.
– Я хочу переконатися... ще раз.
– Голос абата був посадовим.

Джон дістав з-за пазухи тиснену шкіряну коробочку, приблизно шість чи вісім дюймів завдовжки, в якій на вицвілому оксамиті лежало щось схоже на оправлені сріблом циркулі зі старого самшиту, з гвинтом на голівці, який відкривав чи закривав ніжки з точністю до дрібки. Ніжки закінчувалися не гострими кінцями, а подібно ложкам, одна лопатка була пронизана металевим отвором менше чверті дюйма в поперечнику, інша - півдюймовим. У цей останній отвір Джон, ретельно протерши шовковою ганчіркою, просунув металевий циліндр, який, здавалося, мав на кожному кінці по склу чи кришталю.

– Ах! Мистецька оптика!
– сказав Монах.
– Але що це під нею?

Це був маленький поворотний листочок полірованого срібла, не більший за флорин, який ловив світло і концентрував його на меншому отворі. Джон відрегулював його без допомоги монаха, який запропонував допомогу.

– А тепер треба знайти краплину води, - сказав він, беручи до рук маленький пензлик.

– Ходімо до моєї верхньої галереї. Сонце ще не зайшло, - сказав абат, підводячись.

Вони послідували за ним туди. На півдорозі крапля з жолоба утворила зеленувату калюжу в потертому камені. Джон дуже обережно капнув краплю в менший отвір ніжки циркуля і, закріпивши апарат на наконечнику, закрутив гвинт у з’єднанні циркуля, загвинтив циліндр і повертав вертлюг дзеркала, доки не задовольнився.

– Добре!- Він зазирнув крізь річ.
– Усі

мої фігури тут. Тепер дивіться, отче! Якщо вони спочатку не будуть видні вашому оку, поверніть цей щербатий край ось тут, ліворуч або праворуч.

— Я не забув, — сказав абат, займаючи своє місце.
– Так! Вони тут... як і в мій час... мій минулий час. Мені казали, що їм немає кінця. . . . Немає кінця!

– Світло зникає. О, дозвольте мені подивитися! Дозвольте і мені подивитись!
– заблагав Монах, майже приймаючи на себе Стівена від окуляра. Абат поступився. Його погляд був спрямований у минулий час. Але монах, замість того, щоб дивитися, повертав апарат у своїх умілих руках.

– Ні, ні, - перебив його Джон, бо той вже почав крутити гвинти.
– Нехай лікар подивиться.

Роджер Салернський дивився хвилину за хвилиною. Джон побачив, як його вилиці з синіми прожилками побіліли. Нарешті він відступив назад, ніби вражений.

– Це новий світ... новий світ, і - о Несправедливий Боже! — я старий!

— А тепер Томас, — наказав Стівен.

Джон настроював трубку для лазаретника, у якого тремтіли руки, і він теж довго дивився.

– Це життя, — сказав він невдовзі надривистим голосом.
– Ніякого Пекла! Життя, створене та радіюче, — робота Творця. Вони живуть, навіть як я мріяв. Тоді мені не гріх було мріяти. Немає гріха... о Боже... немає гріха!

Він упав на коліна й почав істерично «Benedicite omnia Opera»*.

– А тепер я подивлюся, як це приводиться в дію, - сказав Монах з Оксфорда, знову рушаючи вперед.

– Занесіть його всередину. Тут повно очей і вух, - сказав Стівен.

Вони тихо пішли назад вздовж плаского свинцевого даху, а три англійські графства лежали в променях вечірнього сонця навколо них; церква за церквою, монастир за монастирем, келія за келією, а основна частина величезного собору пришвартувалася на краю прибережної мілини заходу сонця.

Коли вони знову опинилися за післяобіднім столом, то всі сіли за стіл, окрім Монаха, який підійшов до вікна і, мов кажан, притулився до нього.

– Розумію! Розумію!
– повторював він сам до себе.

– Він не завдасть шкоди, — сказав Джон. Але абат, який втупився перед собою, як і Роджер з Салерно, не почув. Голова лазаретника лежала на столі між його тремтячими руками.

Джон потягнувся за чашою вина.

– Мені показали, — казав собі абат, — у Каїрі, що людина завжди стоїть між двома нескінченностями — величчю і малістю. Тому немає кінця... ані життю... ані...

– А я стою на краю могили, — прогарчав Роджер із Салерно.
– Хто мене жаліє?

– Тихше! — сказав Томас лазаретник.
– Маленькі створіння будуть освячені... освячені для служіння Його хворим.

— Яка потреба? — Джон з Бургосу витер губи.
– Воно показує не більше, ніж форми речей. І це дає хороші малюнки. Я отримав його в Гранаді. Мені казали, що його привезли зі сходу.

Роджер з Салерно розсміявся зі злобою старого.

– А що з Матір'ю Церквою? Пресвятою Матір'ю Церквою? Якщо дійде до Її вух, що ми шпигували в Її Пекло без Її дозволу, де ми знаходитимемось?