Оксамит нездавнених літ
Шрифт:
У Фінляндії я побував у складі групи редакторів районних і міських газет Волині та журналістів обласних видань. У продимленому цигарками вагонному тамбурі, підкріпившись екологічно найчистішою волинською з перцем і без нього, розгарячілі колеги сперечалися: а чи треба та незалежність, чи то, може, “різати по живому”? Чи, мо розвинути далі розвинутий соціалізм, чи здатися на милість старого, так щедро засудженого, осміяного й обпльованого капіталізму. Врешті, стомившись, я сказав тодішньому редактору локачинської газети Володимиру Васильовичу Саламанчуку:
– Досперечаємося, як додому
Змоклі й натомлені, мої колеги, никаючи цілоденно в нелегких спробах продати якомусь тутешньому випивосі контрабандну плящину горілки чи спирту, аби купити фірмовий магнітофон (чи то вершина малоймовірних і малодосяжних мрій - відеомагнітофон, бодай плеєр!), полохливо і злякано озиралися навкруги: чи нема десь близько поліцейського? З тутешніми законами жарти погані. Гарні й достойні мої колеги, що приїхали з країни, яка іменувала себе великим і могутнім Радянським Союзом, брели приниженими привидами з товаром, котрий тихо збулькував під полою, і могли тільки блискати голодними очима на сяйво розкішних передноворічних фінських вітрин. Вдома ділили талони на масло і мило - аж не віриться, невже це було? А тут...
Тож які дискусії після бенкету, на святі, на чужому святі...
І ще один епізод перебування у Фінляндії. їдемо з Гельсінкі на північний захід-дорога в’ється поміж піщаних пагорбів, молодий сосняк на узбіччі... Ну геть тобі наше рідне Полісся,тільки хтось на оцій піщузі то там, то деінде валуни порозкидав у зріст людини, а то й більші...
А гід розповідає про економіку Фінляндії.
– У нас в сільському господарстві проблеми, проблеми... Перевиробництво.
Господи, думаю, нам би ваші клопоти - на цьому щирому пляжному піску, та ще й поміж каменюк люди “додумались” до перевиробництва. Вдома у мене - довжелезні черги, діти вистоювали по кілька годин за молоком. А якби вам, шановні фіни, крий Боже, наші черкаські чорноземи... Вільна, ненасильницька економіка навіть за найскромніших природно-кліматичних умов дає результати, які тоді, у 1990-му, навіть й уві сні ввижатися не могли.
А я ж добре пам’ятаю, як у повоєнні літа на Волині починався “новий етап” в сільському господарстві, пам'ятаю, як записували батьків у колгосп. І на моїй пам’яті все, що з того вийшло.
Писати у колгосп батька прийшли ще зранку.
– Ну, здоров, хазяяко!
– невисокий, замашний у плечах, як тугий перший осінній гриб-боровик, що виліз з-під глиці за одну лише ніч, голова подав руку. Вчора його тільки обрали головою колгоспу, першого й незнаного досі у селі, що загубилося аж ген на далекій околиці волинського Полісся, тож голова був сьогодні празниковий, усміхався з-під пишних портретних вусів поблажливою усмішкою удачливої й через те доброї зараз до всіх людини.
– А я зрання було звірився тебе й дома застати... Хутірський чоловік - пташка рання, звично вона вже носик теребить, коли пізня ще тільки очі жмурить.
– Та який я там хутірський... Ні пришити, ні прилатати, край села й годі, - обачно і насторожено якось вітався батько з головою та іншим гостем, мовчазним і вічно набурмосеним,теж тільки вчора призначеним бригадиром.
– То до хати прошу, людкове.
Голова поволі причинив усмішку, як причиняє
– Ніколи нам, чоловіче. У колгосп ми прийшли писати.
Батько не зразу знайшовся на слово, він стояв розгублено, як школяр, опустивши важкі, витягнуті роботою руки, які, наче зайві, не відав де діти.
Вчора у колишній поповій хаті, на якій тепер висіла фанерна дощечка з написом “клуб”, зробленими не вельми впевненою рукою, до півночі дерли горлянку дядьки, смалили махру, від якої аж зуби жовтіли, а незвичному зразу забивало памороки; уповноважені з району, вимахуючи руками у сизих клубах диму, мов потопленики, що рятуються з останніх сил, ублагували вступати до колгоспу.
– От я здам кобилу й лоша, - схоплювався й гарячився котрийсь із дядьків.
– А в Грицька Пріськи дві курки, та й то одна кульгава. І в нас буде їднакове право?
– Однакове, - втішав уповноважений.
– Але...
Гамір бухнув новою хвилею, і та хвиля зовсім втопила уповноваженого, що безпорадно та марно лише розкривав рота, як у німому кіно; вщерть заповнена людьми хата двиготіла й гула осіннім ярмарком, а клуби тютюнового диму вирували понад стелею, як пара над шпарким окропом.
– А вода ж бо як?
– прорвався урешті, як притомилися трохи, верескливий Гриць Пріська, якого, очевидячки, не вельми журила власна кульгава курка - був він рибалкою заповзятим, і жінка, кленучи смертними кльонами лайдака-чоловіка, що геть запустив подворицю, не раз і не два ламала на цурки вудилища.
– А вода чия? А риба?
– Вода ваша, риба наша, - засміявся уповноважений і втомлено присів на стілець.
Врешті колгосп ухвалили-таки лаштувати, голову встановили, призначили бригадирів і побрели по домівках, ще довго по кутках і на роздоріжжях доводячи одне одному свою правоту.
– Так пишешся чи ні?
– вернув батька в сьогодні голос голови. Його посмішка була надійно замкнена міцною засувкою, тихо сміялися лише очі - чомусь одне в нього було зеленкувате, а друге - каре, чорної, прірвної глибини.
– Є би намне, - розводив безпорадно порепаними руками батько, в’яло і похнюплено все ще стовбичачи перед прибулими.
– Ци є відаю...
– Та-а-к, - з повільною насолодою розтягуючи слова, голова вийняв із-за халяви складений удвоє учнівський зошит, вийняв з переможною неспішністю.
– Не хочеш -діло твоє. Тут ось намальовано, що живеш ти, чоловіче, на хуторі. А хутори, як знаєш, будемо мести мітлою.
І він розвернув свої у сажень плечі до бригадира:
– Бий комина.
Бригадир з тим самим набурмосеним, байдужим до всього на світі обличчям, мов не було навкруги для нього геть нічого цікавого і нового, тільки сіра нудьга, з тим самим порожнім виразом на лиці узяв драбину і знехотя покарабкався на стріху. Батько широко розкрив рота, дивився ошелешено на бригадирове суконне галіфе, що ковзало по слизькій стрісі, дивився заворожено, мов на негадане заморське чудо, а врешті таки не витримав:
– Ік, до лихої матері... Справді поб’є. Злазь!
Бригадир сонно якось озирнувся і на кивок голови неохоче почовгав униз кирзаками із затоптаними у різні боки задниками.