Оксамит нездавнених літ
Шрифт:
... Назва хору споріднена з джерелом світла в оселі наших давніх предків - “світець”, “посвіт". То світи ж нам, “Посвіте”, ще багато - багато ліг, відганяй злу темряву від нашої національної долі, щедро світи нам своїми піснями, невмирущими і незнищенними, як сам народ.
“МИ ІЗ МЕШКАНЦІВ НАРОДОМ СТАЄМО”
Бесіда з Михайлом Тиским,
першим керівником Народного руху на Волині.
– У своїй книзі “Весна тривог і надій” Ви сказали, що, готуючи перший мітинг, консультувалися з львів’янами, радилися, аби синхронізувати дії. Зрозуміло: в одному матеріалі всі сторони життя важко охопити. Хотів би, аби Ви продовжили сказане у книзі й спинитися на подальшій співпраці і Львівщиною, з Тернопільщиною - з тими областями, які через історичні причин стали українським П’ємонтом.
– Ми почали роботу відразу, як тільки у пресі, засобах масової інформації, що були для нас доступні, з'явилися повідомлення про організаційне оформлення демократичного руху. Ми відчували, що вже щось назріває, тож хвиля національного відродження спонукала нас до діяльності. Спочатку я їздив від Товариства Лева у Київ. Там
– А звідки починати?
– Починайте з мітингу, треба про себе заявити. Ну, а є у вас якісь організації?
– Не знаємо, нема.
– Ну, добре, - каже Богдан Горинь, - вас вже діє Товариство Лева, - це відділення львівське. Тоді на основі цього товариства, до якого входять переважно представники інтелігенції, починайте створювати осередки Руху.
Кажу йому, що дуже важко почати, бо різні думки у членів Товариства Лева з цього приводу. Це все ж таки організація культурницького напрямку - художники, скульптори, письменники, поети. Вони говорять про незалежність, про історію України, але зробити якийсь рішучий крок для них буде важко. Тоді кажу до О.Гудими, давай організуємо мітинг у Луцьку. Запитуємо в Богдана Гориня, чи вони нам допоможуть? “Безперечно, допоможемо”, - відповідає. Тоді почали міркувати, де зробити цей мітинг? У центрі міста не дозволить влада. Можливо, на Замковій площі? Нате Богдан Горинь каже, що був у Луцьку і що Замкова площа підходить для такого заходу - не має такого автомобільного руху, вона в закутку. Там влада може дозволити, вони не мають права не дозволити. Яка ж причина мітингу, адже просто так його не зробиш. А ми вже тоді знали, що там на початку війни були розстріли: люди пошепки говорили, що в перший день війни уночі там багато люду розстріляли. А це, на думку львів’ян, була вагома причина для мітингу.
Отож, приїжджаємо у Луцьк, починаємо радитися, що і як його робити. Щонайперше потрібно було заяву написати до пуття, обгрунтування, мовляв, для чого цей мітинг? А якраз на той час виходить постанова ЦК КПРС про увічнення пам’яті жертв політичних репресій 30-50-х років. Ми так і вписали в заяві, що згідно з постановою такою і такою...
– Тоді це був улюблений і майже єдиний метод аргументації.
– Ми так тоді аргументували. А треба, щоб на заяві було не менше трьох підписів. Кажу до Гудими, що давайте чотири, мовляв, ти, Олександре, одного шукаєш та я одного шукаю. Він запропонував Віктора Войцехівського, а це якраз було дуже добре: ветеран війни, партизан і патріот України. А я - Миколу Морозова з Вінниччини, який пережив голодомор, у якого батьки були свідками голоду 33-го. Він приїхав у Луцьк за направленням після аспірантури, свого часу ми здружилися... От я під час зустрічі й кажу йому: “Миколо, підпишеш заяву?” Він схвально: “Підпишу”.
Ну а потім відбувся мітинг, який і започаткував Рух на Волині.
– У ранзі обласного керівника Руху Ви зустрічалися з багатьма відомими людьми. Народний рух надзвичайно демократична організація, у якій уже не було одностайного “одобрямс ”, а точилися дискусії, інколи гарячі дискусії...
– Після першого мітингу у нас фактично вже почала утворюватися організація: люди тоді приходили у художній фонд, де й починались дискусії. Щодня з 18-19 години і до півночі. Це було дуже важко. По-перше, у багатьох наболіло за довгі роки безправ’я, причому приходили люди, як правило, непересічні люди, які багато у свій час вистраждали, які жили тривалий час десь у Сибірах, яких ущемляли і які були за свої переконаннями гнаними. Різні,абсолютно різні люди, але там ми могли виговоритися, там ми могли багато про що порозмовляти й прийняти відповідне рішення. Проте важко було потім рішення втілювати у життя за цих умов. Разом з тим час від часу доводилося їздити в Київ для узгодження усіх цих питань, що виникали в процесі творення організації. У Києві тоді вже діяла так звана Велика Рада Руху, постійно відбувалися засідання секцій цієї Ради. Тоді кожні два тижні їздив я до Києва. їздили в Київ Богдан Самохваленко, Євген Шимонович, Катерина Шаварова, згодом Геннадій Кожевніков. Там, по суті, обговорювалися ті ж проблеми, що й у нас, в обласній організації, але вже на вищому рівні, бо в засіданнях брали участь такі відомі особистості, як Дмитро Павличко, Володимир Яворівський, Сергій Головатий, Лариса Скорик, Степан Хмара, Іван Драч. Іван Федорович завжди вів збори та наради. Він був людиною особливо корисною для того періоду: вмів своєчасно згладити всі ті розбіжності, непримиримі суперечності, категорично протилежні думки і звести їх до якогось одного рішення. На той час найпомітнішими політичними фігурами, які завжди виступали по кожному питанню, були Степан Хмара, Лариса Скорик, Сергій Головатий, Володимир Яворівський, Дмитро Павличко. Цікаво, що завжди після гарячих дискусій неодмінно доходили згоди. Якщо у Луцьку, у Волинській обласній організації було дуже важко виробити якусь спільну думку і потім її прийняти як рішення, то у Києві це відбувалося легше, хоч не бракувало суперечливих думок. В’ячеслава Чорновола на той час там ще не було, оскільки його обрали головою Львівської обласної ради. Я пам’ятаю виступи Левка Лук'яненка, він дуже скромна
С.Головатий так само швидкий до розмови. Один із найрозважливіших політиків на той час - це все-таки Левко Лук’яненко: якщо він говорив, то говорив виважено, на основі його промови частой приймали рішення. Уже тоді на початках Левко Лук’яненко казав, що треба створити партію. Звичайно, він трохи забігав наперед, адже хід державотворчих процесів того часу ще не давав підстав для такого рішення.
– Як керівникові Руху на Волині Вам вдалося не тільки втримати організаційно Народний руху Луцьку, а й створювати в районах осередки. У яких районах найбільш діяльно, найбільш послідовно пішли демократичні процеси? Бо менталітет людей Любешівського району і Горохівського, очевидно, різний через різноманітні історичні причини та інші обставини.
– Після утворення Волинської організації в серпні 1989 року і особливо після пертого Установчого з’їзду Народного руху районні та міські організації на Волині створювалися без особливих проблем. Одразу ж після того, як дізнавалися, що ми є, що Рух уже на Волині, до нас приїжджали люди з районів, і ми їм розповідали, що далі робити. Тоді я не був головою Руху, а тільки керівником секції щодо організації роботи. Нам з Києва рекомендували створювати осередок у кількості не менше ніж 6-7 чоловік, а по селах - від трьох і більше. Паралельно із обласною утворились тоді ковельська, а згодом і нововолинська та володимир-волинська міські організації. Після створення координаційної ради Волинської обласної організації НРУ за Статутом до її складу автоматично входили голови районних та міських осередків. Здебільшого з районів до Луцька приїжджали щосуботи на 12.00, і у приміщенні художнього фонду ми обговорювали всі проблеми, які були на той час актуальними. З одного боку, порівняно з днем сьогоднішнім, це було досить легко: не потрібно було жодних коштів, люди приїжджали за свої гроші, брали участь у заходах. Ми, наприклад, вирішили 17 вересня провести акцію, і вона відбувалася одночасно у Нововолинську, Володимирі-Волинському, Ковелі, Горохові. Туди далі, на північ, у “червоний пояс” ми не їхали, це вже згодом почали наїжджати в Маневичі, Любешів, Камінь-Каширський. Треба сказати, що Камінь-Каширський - ніби острівок на Поліссі, там швидше, ніж у інших поліських районах, розпочалися демократичні перетворення. Пам’ятаю, тоді одну із перших було створено Камінь-Каширську організацію Руху. Легко було організувати, але важко було підтримувати зв’язок: увесь час виникали якісь перешкоди, навіть особисто мені тричі міняли номери телефону. Така ось дрібниця...
– Здавалося б, дрібниця, за якою стояла реальна протидія реакційних сил. Це дуже красномовний факт, і я не натрапив на нього у Вашій книзі.
– Ви знаєте, цю книжку я написав за гри місяці... Хотілося до 10-ї річниці утворення Руху хоча б щось видати з історії НРУ на Волині, заповнити цю прогалину. Зараз написав би набагато об'ємнішу працю, але тоді, у 1999 році, мені треба було якнайшвидше це зробити...
– Пане Михайле, зміна номерів телефону - не єдиний вид протидії Руху. Які ще були способи перешкодити Вам працювати як керівникові, як організаторові Народного руху на Волині?
– Ви знаєте, відразу, як тільки утворився Рух на Волині, на засіданні бюро обкому Компартії сказали про нас, що це бандерівці зі Львова створили таку організацію... Це, мовляв, не волиняни, вони такого не могли зробити. У мене є ці документи з тодішнього засідання бюро обкому. Звичайно, коли вони з нами зустрічалися, особливо віч-на-віч, то говорили як нормальні українці. Вони весь час були поряд, на усіх наших засіданнях. В очі казали нам, що підтримують, але коли виступали десь офіційно на мітингу, то весь час нас ганьбили. Я працював тоді старшим науковим співробітником у Луцькому педінституті. Одразу після утворення Руху мене стали просто ненавидіти мої найближчі співробітники. Рішенням ректора щодо мене було запроваджено особливий дисциплінарний режим. Завели зошит відвідування викладачів такого-то факультету, такої-то кафедри, де, зокрема, було написано: прийшов на роботу о дев’ятій годині, перехід з корпусу в корпус - 15 хвилин. Одне слово, записувати треба було все: коли вийшов і звідки, коли закінчуєш робочий час. Спочатку це запровадили тільки для мене. Усі інші кафедри, інші факультети могли працювати як завгодно: прийшов на пару, провів пару і додому. Вони могли працювали у звичному режимі, могли піти на базар чи на каву. Для мене це було зась. І співробітники на мене, без вини винного, сердилися. Мене зобов’язали “відвідувати” парткоми, хоч і не був партійним, бути на всіх засіданнях кафедри і таке інше. Коли дізналися, що обласна координаційна рада розпочинає свою роботу о 12 годині, у суботу, коли в усіх вільний день, то саме на той день призначали засідання кафедри. Мало того, на ту саму годину. Приходив на роботу і, посидівши трошки, казав: “Шановне товариство, зараз п і в на дванадцяту, а о 12-й засідання координаційної ради, я йду”.
– “А засідання кафедри?" - "Сьогодні не робочий день, за трудовим законодавством ви мені нічого не можете зробити”. Коли наступного дня запитую, що там на кафедрі було, то мені казали: “Ти пішов - і ми розійшлися”.
– Народження хору “Посвіт ”, без найменшого сумніву, дуже тісно пов’язане із зародженням Народного руху на Волині. Отже, хор “Посвіт ” та координаційна рада Руху, Рух і хор “Посвіт ”.
– Ви знаєте, Ростислав Кушнірук - незмінний керівник і організатор хору, який зараз має звання народного - відразу ж виявив неабияку активність. Я не знав його... Прийшов чоловік і почав брати участь у дискусіях, у наших заходах, які ми тоді проводили. Потім каже: “Ви знаєте, треба створити хор “Посвіт", бо ми не можемо зараз випустити власну газету, крім того, ми не можемо виступити по радіо та телебаченню. А хор співатиме пісню патріотичну, ми зможемо поїхати, нас не забороняють". І дійсно, у пана Ростислава виявилися феноменальні організаторські здібності - десь уже через місяць був хор. При цьому відшукав людей відповідної світоглядної орієнтації, патріотів, які не боялися тоді заспівати заборонене. Спочатку виконували суто українські народні пісні, згодом у репертуарі з’явилися повстанські. Хор часто їздив по селах та містах.їх запрошували, люди радо слухали, а під час концерту хтось із них міг виступити на підтримку Народного руху та незалежності України.