Ольвія

Чемерис Валентин Лукич

І Керікл у відповідь подарував їй волю. Звідтоді Лію стали звати вільновідпущеною. Не повноправною, звичайно, громадянкою, а вільновідпущеною, але й на тім спасибі. Не рабиня вона більше. Тому й була рада. А що їй ті гордовиті погляди ольвіополіток, як вона – вільна!

І на радощах Лія наспівувала простеньку родоську пісеньку про ластівку:

Прилетіла ластівочкаЗ ясною погодою,З ясною весною.Грудки в неї білі,Спинонька чорнесенька.Що ж їй ягід

не даєшІз дому багатого?Чи даси вина їй в чашечці,Ще й сиру на блюдечці,І пшениченьки?..

Її ніжний голос дзвенів для Керікла найдавнішою у світі музикою, вона сама здавалася йому чарівною ластівкою, що прилетіла до нього з ясною погодою, принесла на своїх крилах весноньку…

– Ластівочка моя… – говорив він їй в пориві ніжності.

А вона іноді задумувалась, нишком сльози утирала, а то збуджено говорила, аж ковтаючи слова:

– Я – вільна… Боже мій, я – вільна. Чи сниться, чи ні?.. Вільна. Не рабиня, не товар, не худоба. Я людина. Вільновідпущена. Слово яке: вільна-а… У мене чоловік, син… Я не відаю, що таке лімос [16] … Боже мій, я вільна!

16

Лімос – голод

Іноді гірко зітхала, задумувалась.

– Але ж скільки людей ще у рабстві. Без надії, без сподівання, без волі… Доблос [17] … Чи зникне коли прокляте рабство? Коли вже людина перестане бути товаром, бидлом? Коли, Керікле, коли?

її голубі очі ставали темними, а погляд робився гострим, ненавидячим. Керікл внутрішньо здригався, бо відчував у ній силу більшу, аніж у собі. Хоч він і чоловік, і воїн…

17

Доблос – раб (грец.).

– Годі, кохана, годі. У тебе сім'я, син. Чого ж тобі ще не вистачає? Скажи, і я все зроблю для тебе, все, аби моя пташечка, моя ластівочка знову щебетала. А за всіх не переболієш.

– Але ж інші у ланцюгах, Керікле, у кайданах.

– Так заведено, – відповідав він, але голос його не був переконливим. – Не нами заведено. Богами. Так було і так буде. На цьому стоїть світ. Раби необхідні.

– Щоб ви на рабах будували своє вільне життя? Щастя? – вигукувала вона знетямлено. – Але ж раби такі люди, як і ви. Не можна своє щастя будувати на сльозах і горі інших.

– Так заведено, – бурмотів він.

– Ви, рабовласники, завжди так говорите. Ви кидаєте людей у рабство, а вину свою перекладаєте на богів. Не треба так, Керікле, не треба.

– Я воїн, – уточнював він.

– А я ненавиджу війни! Вони роблять людей рабами.

І знесилено замовкала, і він після таких розмов по кілька днів не чув від неї і слова.

Іноді вона стиха жалілась – у простір жалілась, ні до кого:

– А мій братик і досі у рабстві. Доблос… Нас разом продали за борги батька. Мені пощастило, мене в Ольвію привезли, хоч сонце вгорі бачила, а братик… Братик на підземні рудники потрапив… А звідти виходу немає… Хіба на той світ. Та й то викинуть тіло на смітник… Як собаку.

І птицею кидалась цілувати свого сина, молячи богів, аби хоч він був щасливий…

Маленький Ясон ріс швидко і вже на одинадцятому місяці зіп'явся на ноги. Як радів

Керікл! Навіть на вулицю його виносив, на землю ставив і, щоб усі бачили, водив його за ручку… Ясон дибуляв смішно, падав, вставав і знову вперто намагався йти. Аж сопів од упертості… А коли Ясон побіг – вперше у своєму житті побіг, Керікл холонучи згадав умову: тільки син піде – Лія вільна. Вільна від Керікла, від Ольвії. Вільна і може повертатися додому… І в хмільну Керіклову радість повільно й невблаганно вповзала печаль… Страх втратити Лію не давав йому спокою. І швидше хотілося діждатися тієї миті, як син піде, і, коли це сталося, злякався Керікл. З синовими самостійними кроками втратить він своє блакитнооке щастя. Адже клявся він богами, клявся, що відпустить її. Вона умову свою виконала чесно, а він… Він її теж не обдурить.

А син уже бігав по двору, ба, й на вулицю сам вибирався.

Як він смішно дріботів товстенькими ніжками! Як він радо сміявся, як він гордо вигукував:

– Ага, а я вже вмію сам ходити, ага!..

І все в батька питався:

– Правда, я вмію найкраще ходити, правда?

– Правда, сину, – зітхав батько, – ти вмієш ходити найкраще.

І хоч було важко, та все ж він переміг себе і перший заговорив про свою обіцянку:

– Ти давно не рабиня у місті, а тепер ти вільна зовсім. Куди захочеш, туди й полетиш.

– А ти? – питалася вона.

– А я… Я буду з сином згадувати тебе.

– Як згадувати? – доскіпувалась Лія.

– А так, як згадують про своє щастя.

Лія вмовкла і мовчала день.

Всю ніч вона проплакала. Керікл не заважав їй плакати, її сльози – то сльози радощів. Воля вже стукає у її двері. Завтра вранці він посадить її на трієру, і прощайте, Керікле з Ясоном. Тільки у сни наші будеш прилітати, ластівко моя…

Вранці Лія сказала:

– Я довго думала і… – Він трепетно чекав її слів. – І ніколи я тебе не покину, і нікуди я від тебе не поїду. Бо любов – то і є воля. Я люблю тебе, доброго і гарного душею, ще дужче сина люблю, а більше мені нічого й не треба.

Він цілував її руки та все благав і благав, аби вона повторила свої слова. Вона казала ще і ще… І, як ніколи, радісно наспівувала свою улюблену пісеньку:

Прилетіла ластівочкаЗ ясною погодою,З ясною весною.Грудки в неї білі,Спинонька чорнесенька…

І мали вони ще двоє щасливих літ.

Неймовірно щасливих для Керікла літ, коли він говорив привселюдно про Лію:

– Моя дорога і єдина дружинонька…

Розділ третій

У «царстві тіней»

Відразу ж за містом живих починалося «царство тіней» – некрополь. Останній і вічний притулок невгамовних, веселих ольвіополітів. Ох і багато ж зібралося їх тут, у місті мертвих. У десять разів більше, аніж у місті живих!

І зростає некрополь щодень, бо кожного білого дня надходить комусь чорна черга: збирайся, прощайся, пора!..

І нічого не вдієш, така вже доля людей: із царства живих переселятися у царство мертвих, до рідних, до батьків, до прадідів, до пращурів, до вічності. Так було, так є і так буде завжди, покіль сонце в небі сяє. Бо така воля богів, а тому – що вдієш? – ольвіополіти проводжали своїх громадян у царство мертвих із філософським спокоєм: усі там будемо! Рано чи пізно, а кожному доведеться ковтнути води із підземної річки забуття і навіки забути білий світ.