Опівнічні стежки
Шрифт:
Нагель, кусаючи губи, зрозумів, хто затримав Оксану.
Тим часом зруйнованою вулицею в центрі Києва крокували двоє – німецький офіцер і цивільний. Несподівано пролунало:
– Хальт!
З-за рогу вийшов німецький патруль. Довго і причепливо перевіряв документи. Зрештою, солдати відкозиряли офіцерові і пішли у темряву. Двоє рушили далі. Це були Пауль і Дзюба.
– Погибелі нема на ці закапелки! – сердито мовив Пауль, спотикаючись. – Клята темрява!
– До війни тут було світло… –
Пауль гнівно глянув на свого супутника:
– Мало що було до війни! Куди ти мене ведеш? Хіба в цих руїнах може бути пристойне приміщення?
– Звичайно, ні, – вибачився Дзюба. – Однак тут є прохідний двір, через нього ми вийдемо на Хрещатик. А там… Зараз.
Пауль відверто нервував:
– Ще так і на міну напорешся!
– Ні, я тут часто ходив. Наліво… Нахиліться, прошу вас, – попередив Дзюба.
І раптом згори на Пауля стрибнули двоє. Дзюба допоміг зв'язати йому руки, і Пауль, нарешті, затих.
У цей час почулися кроки німецького патруля, який повертався. Підпільники принишкли. Один з них сів просто на Паулеву голову.
Патруль повільно пройшов. Один із солдат підозріло оглянув вікна в зруйнованому будинку.
… Полум'я свічки здригнулося. Від нього по стінах поповзли химерні тіні. Біля стіни в підземеллі зв'язаний Пауль з жахом дивився на Романа і Жоржа. Жорж акуратно підправив свічку, пожартував:
– Тьма єгипетська. Гостя навіть не роздивишся. Шкода, що електрики не підвели.
Роман незадоволено глянув на нього, повернувся до Пауля:
– Що трапилося з підпільником, якого заарештували минулого тижня на цвинтарі?
Пауль покректав, не зводячи очей з пістолета в руках Жоржа, помовчав. Від повторного різкого запитання здригнувся.
– У нас немає часу! Відповідай!
– Усіх повісять! – люто прошипів Пауль. – Я – німецький офіцер!
– Тому й взяли тебе… – сказав Роман вже спокійно. – Відповідай, бо це, Пауль, твій останній шанс!
Очі Пауля розширились. Було видно, він вражений тим, що знають його ім'я. Через секунду запитав:
– Що вам треба?
– Повторюю: що трапилося з підпільником?
– Не знаю. Це гестапо. – Пауль відвернув голову, демонструючи непричетність до справ гестапо.
– Брешеш, – прошепотів Жорж, і стільки ненависті було в його голосі, що Пауль заплющив очі. Роман поклав руку на Жоржеве плече.
– Спокійніше. Отже, ти відмінно знаєш про все, що робиться саме в гестапо…
– Розстріляно. Але я…
Роман нахилився до Пауля:
– Що таке – частина «Альфа»? Хто такий майор Курт Міллер?
Пауль відкинувся до стіни, притиснувся до неї головою. Тепер він остаточно зрозумів, наскільки серйозне його становище і наскільки грізна небезпека нависла над ним.
– А
– Відпустимо, ти нам потрібний живий, – спокійно відповів Роман.
На його обличчі витанцьовував відблиск полум'я свічки.
– Уточнюю своє запитання: де Міллер переховує найважливіші документи? – І по паузі: – У нас зовсім мало часу!
Пауль застогнав, заплющив очі. Роман присунувся ближче.
– Розп'яття, під ним – сейф. Запасні ключі – у лівій тумбочці столу. Більше нічого не знаю…
– Скільки чоловік випускає зараз школа?
– Понад тридцять, а загалом шістдесят…
– Дати відправки через фронт?
– Кожної середи і щоп'ятниці, від першої до третьої години ночі…
Роман замислився, знову запитав:
– Коли буде відправлено Василя Солоуха? Куди?
– Не знаю… Мабуть, швидко, – механічно відповів Пауль і раптом застогнав. Не приховуючи огиди, Жорж подав йому флягу з водою. Німець продовжував:
– Олексій Коршунов – це агент Петер. З табору прийшов разом з політруком Миколенком. Петер повідомив, ідо керівника підпілля звати Романом, про це він випадково дізнався від дружини цього політрука…
Жорж не помітив, як з фляги виливається на землю вода. Роман подумав, потім знову запитав:
– Що в гестапо відомо про Гаврилюка?
– Є його фото, зроблені до нашого приходу в Київ.
– Залізничником?
– Так. – Пауль з острахом глянув на Романа. Він був певний, що і про нього самого теж знають усе, тому поспішив: – Пан Ролінг запевняє, що Гаврилюк – це і є Роман…
– Ще одне запитання. – Голос Романа сухий. – Ти допитував підпільника, якого арештували на цвинтарі?…
– Ні.
– Брехня, ми знаємо, що ти…
Згори раптом посипався пісок, щось зашаруділо. Роман і Жорж озирнулися. До підвалу звалився схвильований Ковальчук. Пауль жахнувся:
– Барон фон Мантейфель?…
Але Ковальчук не звернув на нього уваги. Він кивнув Романові:
– Вийдемо.
По його обличчю Роман зрозумів, що трапилося якесь нещастя. Глянув на Жоржа. Той зрозумів без слів. Роман і Ковальчук полізли угору, до виходу. А Жорж неквапно подув на свічку…
Вийшовши з підвалу, Роман і Ковальчук присіли під каменем.
– Годину тому у соборі арештували Оксану, – сказав Ковальчук і віддав Романові конверта. – Встигла покласти до приходу гестапівців… Арештом керував сам Ролінг.
Роман мовчки розгорнув листа, почав читати: «Рідний мій, любий…»
У світлі місяця слів було майже не видно. Тому Роман низько схилився над аркушем. Прочитавши, повернувся до Ковальчука:
– Під Вінницею – ставка Гітлера. На вечері у генерала розповіли офіцери. Треба повідомити Центр.