Опівнічні стежки
Шрифт:
За маленьким столиком вмостилася Марія Голубенко. Одна її рука лежала на телеграфному ключі, другою підтримувала великі чорні навушники на голові. Поглядаючи на папірець, ретельно вистукувала текст.
Припинивши роботу, підвелась із-за столу. Пройшла по кімнаті, потім рішуче рушила до дверей. Назустріч їй Стефанська. На обличчі – лагідна усмішка, але очі суворі й запитують: «Куди?»
– Страшенно голова болить, – тихо мовила Марія. – Хочу вмитися, може, полегшає…
Стефанська якусь
А Марія в цей час зайшла до ванної кімнати. Вона дбайливо зачинила за собою двері, відкрутила кран. Оглядаючись, попрямувала в куток.
Було видно, що будинок цей давно не ремонтувався – плитки на підлозі повибивались. Марія присіла у кутку, почала лічити плитки від краю. Зупинилася, послухала, як дзюрчить вода. Обережно зняла потрібну плитку, помацала під нею рукою. Підвелась із зошитом у руках, повільно стала його гортати. Похапцем написані прізвища, адреси… Як усе просто! А скільки крові, смертей у всьому цьому! Марія схаменулась: не до роздумів!
… Стефанська пройшла по кімнаті, підняла Маріїну хусточку, переклала на інше місце. Відкрила ящик столу, знову взяла шовкову хустку, розглядає узори…
Що ж це так тривожить її?
Увійшла Марія, поправила волосся. Побачивши Стефанську, усміхнулась.
– Красива хусточка, Юліє Йосипівно, правда?
Стефанська повернулась, але не зніяковіла. Пильно глянула в очі: щось їй не подобалось сьогодні в цій жінці. Байдуже запитала:
– Нова?
– Так, в угорського солдата купила…
Замовкли, не маючи про що говорити далі. Марія сіла за столик, наділа навушника, почала стукати ключем. Стефанська, спостерігаючи, стала за її спиною. Рипнули двері, увійшов літній німецький фельдфебель. Марія підвелася. Він глянув на текст, схвально кивнув:
– У вас успіх, фрау…
– Так, я задоволена сьогоднішнім днем, – у тон йому відповіла Марія. Сідаючи, уловила підозрілий погляд Стефанської…
* * *
Юрба хлопчиків з вигуками «ура» штурмувала напівзруйнований паркан. Очі голодних і обшарпаних малюнків блищали, в декого на комірцях були саморобні «шпали» й «трикутнички». З вікна Маріїної кімнати на них дивився Гай, і очі його мружились в усмішці.
Згодом повернувся до Романа:
– Де ж твоя Голубка?
– Мусить зараз прийти. Та тільки чи вдалося їй?
– А що саме?
– Та дістати ж оті списки німецької агентури, підготовленої в школі майора Міллера.
– Ого! Ти, Романе, працюєш з розмахом! А взагалі умови боротьби ускладнилися. Багато товаришів заарештовано.
– У нас теж є втрати… – сумно мовив Роман. – Оксана, приміром. Відчайдушна,
– А як «барон»? – поцікавився Гай. Він наче не помітив Романового тону, хоча свідомо хотів відвернути його увагу від сумних думок. Про Ковальчука він і сам добре знав.
– Барон? Чудово. Після Берліна – повне довір'я. Зараз теж зайнятий Міллером.
– Паралельно працюєте?
– Так. Мало що може трапитись… – Голос у Романа з гіркотою.
Він опустив голову. Гай підійшов ближче.
– Настрій у тебе, Романе, негарний.
– Я, виявляється… Та ні, нічого! Дуже важко, Сергію, втрачати друзів. От і зараз – хвилююсь за Марію.
– Це зрозуміло, хоча розпускати нерви не слід.
– Дозволите зайти? – раптом пролунав веселий Голубчин голос. Без зайвих слів вона кинула на стіл невеликий зошит. Роман жадібно схопив, почав переглядати.
– Ці дані варті цілих гітлерівських дивізій, – сказав через хвилину, піднявши голову. – Марійко, рідна! А Василь… Ну, просто герой! Вітаю вас, дорогі друзі, з перемогою! – Тихо додав: – От тільки не всі дожили.
Гай стримано кашлянув. Роман схаменувся:
– Маріє… Залишатися в Києві тобі неможливо. Збирайся. Ці дані сама понесеш у Центр.
Марія зблідла, щось наважувалась сказати. Але Роман уже вийняв пакет, вклав туди папери.
– Про всяк випадок, запам'ятай, що несеш… Списки агентури. Дані про військові з'єднання німців у Києві. Звіт наших семи диверсійних груп. Загальний підсумок такий: два ешелони під Жмеринкою і Дарницею, трамвай на вулиці Кірова з тридцятьма офіцерами. Позавчора – гараж штабу армії у Києві. Це – вісімдесят машин. Нарешті – ще ешелон і міст через Дніпро. Ну, і мого листа передай.:.
– Передам… А ви?
Гай поклав перед нею паперову стрічку.
– Тут звіт обкому партії. Дивись, Маріє, якщо трапиться щось… Сама розумієш! – Він розгорнув на столі невеличку карту, показав пальцем: – Підеш у загін Баті. Через Дніпро тебе проведуть, а далі…
А Роман у цей час, приладнавши сильну лампу над столом, фотографував сторінки із Василевого зошита.
Маску зірвано!
У кімнаті барона Мантейфеля – стильні меблі, багато антикварних речей, бронза, мармур. Над столом висів великий портрет якогось пихатого німця в перуці, очевидно, предка барона.
У двері хтось злегка постукав. Ковальчук неголосно:
– Прошу.
Ввійшла Нанетта. Вже на порозі почала:
– Пане барон, тисяча вибачень. Але я повинна поскаржитись на вашого керуючого.
Мантейфель-Ковальчук підвівся, жестом запросив Нанетту в крісло.
– Сідайте, будь ласка. Ми, здається, – знайомі?
– Так, нас якось знайомила артистка Отрадна, – мовила, зітхаючи, Нанетта і обережно сіла на край крісла.
Ковальчук теж сів, співчутливо похитав головою: