Опівнічні стежки
Шрифт:
Увагу наших органів привернуло ще одне. За роки перебування в області Діль створив старанно законспіровану агентурну сітку. Незадовго перед втечею він орієнтував свої шпигунські кадри на тривалу бездіяльність, суворо-пресуворо наказав перейти у глибоке підпілля і не виявляти себе до слушного часу.
Недавно Москва одержала цікаві дані. Стало відомо, що Діль, зашифрувавши свою агентуру, не забув і про себе. Добре розуміючи, що гітлерівський корабель іде на дно, далекоглядний оберштурмбанфюрер вирішив навіки розлучитися з райхом, але зберегти себе для майбутнього. Тому
Природно було гадати, що Діль, скориставшись можливостями, які мав у своєму розпорядженні, підібрав потрібні документи і затишне місце. Це, звичайно, дуже ускладнювало розшуки злочинця і знижувало шанси на успіх. Проте директива Москви була не лише лаконічною, а й категоричною: знайти Діля! І доручили цю справу саме чекістам області, бо її треба було розпочинати з місцевості, де до останнього часу проживав Діль, – адже саме тут можна натрапити на його слід.
Василенко напружено думав, з чого почати.
Працівники управління, тихенько прочинивши двері і побачивши позу начальника – голова на спинці крісла, руки зчеплені на правому коліні, погляд спрямований на стелю, – навшпиньки відходили. А підполковник думав і думав, аж поки план перших заходів не сформувався у нього остаточно.
3
Ліжко голосно скрипнуло, наче простогнало уві сні, і Зарудний прокинувся.
Погойдувалися портьєри на вікнах, і сусідський кіт шкрябав у кухні по підлозі.
Голосно цокав будильник, відраховуючи третю годину ночі. Зарудний підвівся, увімкнув настільну лампу і нахилився над письмовим столом, де лежав списаний чітким почерком, аркуш паперу. Вгорі великими літерами було виведено: «Діль».
Лейтенант знав Василенка і розумів, що підполковник неодмінно розробить план дій. При цьому Василенко запропонує і йому, Зарудному, висловити свою думку. До цього слід добре підготуватися.
Наступного дня Василенко справді запросив Зарудного до себе.
– Що ж, Гришо, – як завжди, привітно промовив підполковник, – з чого почнемо?
– У мене є дещо, – сказав Зарудний, дістаючи з верхньої кишені складений удвоє аркуш паперу.
– Давайте, – Василенко розгорнув блокнот, що лежав перед ним, і взяв олівець.
– По-перше, треба розшукати фотографію Діля і розіслати її всім армійським відділам, які перебувають нині за кордоном. Може, комусь і відома ця особа!
Василенко схвально кивнув і поставив галочку в блокноті.
– Як будете розшукувати фотокартку? – спитав він.
– Діятиму у двох напрямках, – хутко відповів Зарудний. – За даними Москви, Отто Діль – уродженець Шверіна. Не виключена можливість, що там і зараз проживають його близькі, у яких, напевно, є його фотографія. Я не думаю, що Діль шукатиме сховища у рідних, тим більше в межах Німеччини, але його картка може у них зберегтися.
– Якщо вся родина не втекла на Захід при наближенні радянських військ, – скептично сказав підполковник.
– Можливо. А по-друге, – продовжував Зарудний, – слід поцікавитися
– Архівами СД треба зайнятися в першу чергу, – друга галочка з'явилася в блокнот підполковника, – і не просто зайнятися, а дуже уважно їх вивчити. Жодна дрібниця, навіть на перший погляд незначна, не повинні залишитися без пильної уваги. Особливо, якщо ми натрапимо на якісь особисті папери Діля. Я не вірю, що це можливо, але все ж.
– Треба запитати Москву, – вів далі Зарудний, – чи не заарештований хтось із підлеглих Діля. Мабуть, він розповів би щось про наміри свого шефа.
Третя галочка в блокноті Василенка.
– Я вже дзвонив у Москву, – похитав в головою, – але молодчики з СД добре вміють берегти свою шкуру.
Обличчя Зарудного лише на мить відбило розчарування.
– Тоді, Олексію Петровичу, треба розшукати людей з оточення Діля це тільки ділового, а особистого. Може, тут нам щастить?
– Можливо, – підполковник закрив блокнот: – Отже, дійте, лейтенанте!
4
Лейтенант із задоволенням відчув у руці досить солідну вагу чемодана з документа забраними із кабінету Діля. Він заздалегідь тішив себе цікавим розбором архіву. Легко вибігши на третій поверх до себе, Зарудний поклав чемодан на стіл і відімкнув його. Зазирнувши всередину, лейтенант розчаровано свиснув: у чемодані були старі газети і журнали в крикливих кольорових обкладинках. Він гарячково почав шукати листи, документи, папери, але – даремно! Крім газет журналів, у чемодані було ще кілька пачок сигарет.
Лейтенант бридливо закрив чемодан і якусь мить дивився на купу мотлоху, вийнятого чемодана. З обкладинки одного журналу до Григорія нахабно посміхалась напівроздягнена жінка.
– Ну, нічого? – несподівано пролунав позаду голос Василенка.
– Нічого, товаришу підполковник!
– Ви пильно переглянули всі газети і журнали?
– Ще не встиг, та й на що там, власне, дивитися?
– Все-таки подивимось. – І Василенко підбадьорююче потягнув Зарудного за рукав до столу.
Якийсь час вони мовчки гортали журнал за журналом, порпалися у запиленій купі старих газет. В кабінеті стояв характерний запах паперової гнилі. Огляд наближався до кінця, коли Василенко, роздивляючись строкатий номер «Вінер ілюстрірте», сказав:
– Ану, лейтенанте, перегляньте цей номерок. Правда ж, непогано зроблені пейзажні фото?
Він уважно спостерігав, як Зарудний гортає журнал. Байдуже пробігши поглядом по фотографіях, лейтенант віддав журнал підполковникові. Василенко досадливо похитав головою, хотів було щось сказати, передумав і відклав журнал убік. Рух начальника не пройшов повз увагу лейтенанта, та в цю мить з газети, яку розгортав Зарудний, випав невеличкий клаптик картону з золотим обрізом по краях. Це була звичайна візитна картка. Строгий готичний шрифт свідчив, що пан Ференц Фаркаш із Будапешта приймає підряди на будівельні роботи і внутрішнє оздоблення приватних особняків та громадських установ.