Опівнічні стежки

Канюка Михайло

Посміхнувшись баронові, офіцер разом з тюремником вийшов у коридор. Але двері лишили відчиненими…

Діалог очей тривав.

Гострий вираз горя блиснув у погляді Романа, він глянув на стіну. Перевів погляд за ним і Ковальчук. На брудній стіні розлетівся стрімкий, легкий жіночий почерк.

«Прощай, Романе… Оксана».

Обидва опустили очі, прощаючись з бойовою подругою… Та ось Роман знову глянув на Ковальчука. Очі його запитували, вимагали відповіді на щось болюче! Ковальчук не зрозумів. І тоді Роман злегка прикрив вії, обличчя його

скам'яніло. «Сліпий!» – здогадався Ковальчук і радісно всміхнувся. «З Жоржем все в порядку!»

Просвітліло Романове обличчя. Він, наче випадково, потер підборіддя і запитально глянув на Ковальчука. А той зрозумів: «Питаєш, як справи з Міллером? Усе в порядку, друже… Все йде гаразд!» І тоді Роман, покосившись на двері, поглядом сказав: «Не ризикуй, іди звідси!»

Ковальчук підніс руку до комірця пальта, стиснув кулак у рот-фронтівському привітанні. Роман йому відповів твердим поглядом.

Зайшов до камери есесівець. Ковальчук мовчки вийшов. А Романів погляд, провівши друга, знову сковзнув по стіні. На ній навколо останніх Оксаниних слів рясніли поспіхом видряпані рядки:

Шелестить листя по діброві,

Гуляють хмари, сонце спить,

Й ніде не чуть людської мови,

Тільки виє злий фашизм,

І рве нашу Україну,

І грабує, і катує…

Некрутенко – «Здвиж»

Прибув 6.7.43.

Вибув 20.9.43.

Сміятимусь крізь сльози… Вася Морозов

Розстріл завтра, у п'ятницю. Прощавай, життя! Пащенко

* * *

– От так я й поговорив із Романом, – тихо закінчив Ковальчук, сидячи на пеньку. Навколо галявини шуміли дерева. Мовчали Гаврилюк і чоловік у ватянці з партизанською стрічкою на шапці. І лише Жорж, який стояв поруч, не витримав.

– Дорого вони мені заплатять за Романа! За всіх! – сказав хрипко, і в голосі його забринів невимовний гнів. По неголеній щоці скотилася сльоза.

– Судячи з усього, – почав знову Ковальчук, – вони навряд чи будуть його кудись перевозити.

– Що ж робити? – подав голос Гаврилюк. – А якщо… налетіти?

Він сказав це з надією, але партизан похитав головою:

– Для цього в нас замало сил, а Київ – центр. Гестапо… Казарми…

Гаврилюк опустив голову. А Жорж підвищив голос:

– Що ж робити?

– Тобі лежати, одужувати, – спокійно мовив Ковальчук. – А мені, мабуть, доведеться їхати з Києва далеко й надовго. З Міллером треба продовжити…

Втрутився

командир партизанського загону:… – Одужаєш, візьмеш команду підривників, діла багато є…

Але Жорж заперечно похитав головою.

– Роман… – І з надією до командира – А може, й справді підірвати в'язницю?

Всі подивилися на командира. Той важко зітхнув:

– Несерйозно це… Охорона – раз. Вибухівки треба ешелон. – Подивившись на Жоржа, розсердився. – Та ви що? Хіба ж я?… Може, ти, Дудкін, тол у своїй сумі понесеш? А що тобі Роман сказав би про такі проекти?

– Гая попросимо, в нього люди є, – наполягав Жорж.

– Гая вже не попросиш, – сказав Ковальчук, підводячись. – Немає більше Гая. Позавчора оточили на конспіративній квартирі… Там рота німців полягла… і він.

Жоржа почало трясти. Він ступив на хвору ногу, скривився. Жбурнувши спересердя ціпок, закричав:

– До біса! Наші наступають, а ми тут… відсиджуємося!

Ковальчук, взявши його за плече, різко перебив:

– Спокійніше. Всі ми хочемо допомогти Романові, і все для цього зробимо, якщо тільки… Якщо тільки не пізно! Ну, друже… так тобі, здається, казав Роман?

Шкода лише квітів…

І знову постала перед очима знайома Кузнечна вулиця, будинок, широкі мармурові сходи… Усім серцем зненавидів Василь Солоух це звіряче кубло. Але ж скільки своїх сил залишив він тут, яку жорстоку науку життя й боротьби пройшов під оцим склепінням! Він поволі рушив угору, дивлячись під ноги. На знайомій площадці зупинився, глянув на віконце ванної кімнати. І задоволено усміхнувся: паперових смужок не було. Отже, Марія таки забрала зошит!

Ця усмішка не зійшла з його обличчя і тоді, коли Василь обережно постукав і вклонився здивований Стефанській. Зайшовши, сів на стільця, зняв шапку й пильно глянув на неї.

– Чого… Чого ви посміхаєтесь?

– Радий, що дістався до… рідного дому. – Його обличчя стало жорстоким. Він владно наказав – Доповідайте шефові! З'явився.

– Звідки?

– Звідки, де мене вже немає…

Він байдуже простежив за Стефанською і поринув у спогади про Москву, про зустрічі з Сенченком. Що він зараз робить? Про що думає? Чи згадує його? І на душі стало тепліше: звичайно ж, згадує! Він пам'ятає про кожен їхній крок, він глибоко цінує їхню роботу і боротьбу, так само, як усі там, що за вогняною лінією фронту…

А все ж таки цікаво: що робить Сенченко в цю хвилину?

… А Сенченко в цей час стояв біля карти й дивився на Марію.

– Так, мені ясно. До речі, школа Міллера вже знімається з місця. Скоро Київ буде нашим!

– Оце ще лист… Роман велів передати вам. – Марія подала конверт.

Вона повернулася на стільці й почала прислухатися до гучномовця, звідки долинало зведення про бої на підступах до столиці України.

Сенченко сів. Прочитавши Романового листа, глибоко замислився. Потім підвівся. Підвелася й Марія.