Опівнічні стежки

Канюка Михайло

– Який же це успіх? Сєверцева проґавив.

– Так-так, тут нас спіткала невдача. Але не сумуйте – далеко не втече.

– Я теж у цьому впевнений. Але все-таки ми припустились одної помилки, – роздумливо сказав майор Клименко, який раніше називався інженером Міщенком. – Ми наспіх розробили лінію зв'язку. Олена Скаченко – це добре, але вона оперативний працівник. І якщо за нею почати стежити, то її можна розшифрувати. Я певен, що Сєверцев розкрив мене саме через Скаченко.

– Так, це вірно, – погодився полковник. – Але хто ж міг подумати,

що так стрімко й несподівано розгорнуться події? Вас одразу вивезли з міста, навіть повідомити про свій від'їзд ви не змогли.

– В тому-то й справа. До речі, про несподіванки. Спасибі за допомогу в історії з Чеканом. Це вдало вигадано: назвати свого агента у банді Сірого прізвиськом його найкращого зв'язкового. Донесення, що адресувалося Чекану, ви їм вчасно підсунули.

Я планував інакше повернути, але цей бандюга мене впізнав, і мені довелося стріляти.

– Звідки він вас знає?

– Коли ще до війни я працював слідчим у міліції, то вів його справу по звинуваченню у вбивстві. Кривава була історія. Одержав він строк, а під час війни, мабуть, його звільнили гітлерівці. Він мене одразу впізнав, і я його, звичайно, теж.

Майор Клименко помовчав. Потім, прикривши очі рукою, глухо промовив:

– На моїх очах смертю хоробрих загинув Петро Влашинець. Встанемо, товариші…

Всі троє учасників оперативної наради у Василенка: полковник, старший лейтенант Зарудний, який до цього із захопленням дивився на майора Клименка, і сам майор – мовчки встали, віддаючи шану загиблому товаришеві.

Після тоги як всі знову сіли на свої місця, ніхто перший не наважувався порушити урочисто-сумну тишу, що зависла в кабінеті.

– А Любку взяли? – нарешті тихо, немов боячись потурбувати спокій загиблого товариша, спитав Василенко.

– Ні, – так само тихо відповів майор Клименко. – Пастка й досі там, у її хаті. І вона сама там же.

– То будемо брати?

– Послухайте, Олексію Петровичу, – пожвавішав раптом Клименко, – Любка зовсім про мене нічого не знає. Навряд чи Сєверцев встиг з нею зустрітися. Може, це використати.

– Про це слід подумати. Але головне зараз – Сєверцев. Поміркуємо, товариші. Він прийшов до Длугача не від Діля. І не від Сірого. Значить, гітлерівська служба безпеки і націоналістичне підпілля відпадають. Навпаки, Длугач повинен був передати йому агентуру по цих лініях. Між тим, прийшов він до Яна, як до своєї людини. Висновок?

– Думаєте, ще одна іноземна розвідка? – обізвався Зарудний.

– Впевнений.

– І Длугач…

– Двійник. Працював і на Діля, і на розвідорган, що надіслав Сєверцева. Підвівши до нього «інженера Міщенка», ми мали на увазі розкрити лінію СД, тобто Диявола, але Длугач виявився досить різнобічним шпигуном, про що говорить поява Сєверцева.

– Цілком логічно, – погодився Клименко.

– Діль, певно, не знав про те, що Длугач працював не тільки на нього, – сказав, збуджено поблискуючи очима, Зарудний. – Як ви вважаєте, товаришу полковник?

– Не повинен був знати, і мені так здається, – відповів

Василенко. – І ця гіпотеза народжує цікаві перспективи…

– Її слід взяти на озброєння при подальших розмовах з Ділем, – підбадьорений підтримкою полковника, вів далі Зарудний. – Який це буде удар по Ділевому самолюбству: його, всесильного керівника СД, водив за ніс його власний агент!

– Думка непогана, – кивнув Василенко. – І ще цінна тому, що народжує іншу: Длугач теж не знає, що ми в курсі його зв'язків з Ділем. Він припускає, що нам відомо тільки про лінію Сєверцев – Сірий. У нас є можливості для різноманітних комбінацій. Треба використати Діля для викриття Длугача і навпаки…

– Не забути тільки, – додав Клименко, – про Сєверцева. На нього теж доведеться виходити через Длугача. Мені здається, тільки Длугач може дати його зв'язки і можливі шляхи повернення через кордон.

– Так, – підтвердив полковник, – головна мета – Сєверцев. У вас, майоре, є ще якісь міркування?

– Є, – трохи вагаючись, сказав Клименко, – є одна ідея.

– Слухаю.

– Ідея ця спала мені на думку, коли сушив голову тим, як Сєверцев дізнався про «інженера Міщенка». Гадаю, йому подзвонили і сказали про те, що Олена Скаченко – буфетниця в готелі – співробітник наших органів безпеки. Хто йому подзвонив? Звичайно, його агент у столиці.

– Хто ж це? – не витримав Зарудний.

– Я перевірив, який номер викликав у той день «Інтурист» по міжміській. І виявилося, що розмова відбувалася з переговорної.

– Чергова телефоністка не пам'ятає зовнішності того, хто викликав? – спитав Василенко.

– Не пам'ятає…

– Отже, слід втрачено?

– Спочатку і я так думав, але потім збагнув, що дзвінок з переговорної був відповіддю на запит з «Інтуриста». Ми приїхали до готелю від Сірого пізно ввечері. Того ж вечора Сєверцев викликав свого агента по телефону. А якщо це так, то дзвонив він йому у такий пізній час не інакше як додому.

– І що ж?

– Ось номер його телефону. Господар квартири – товарознавець трикотажної артілі Іван Олександрович Левада.

– Що у нас є про цю людину?

– Нічого особливого. Під час окупації жив у Києві і працював дрібним службовцем у міській артілі.

– Товаришу Зарудний! – звернувся Василенко до старшого лейтенанта. – Необхідно отримати фотографію Левади і показати її черговій телефоністці переговорного пункту.

– Слухаю, товаришу полковник!

– І ви думаєте, майоре, що Сєверцев піде до нього?

– Так, і швидше за все – сьогодні ж увечері.

– Чому?

– Вчора о восьмій годині вечора біля ресторану «Спорт» Сєверцев намагався повідомити своїх друзів про мене. Сам він на місце зустрічі не прийшов. Найімовірніше, спробував виїхати з міста. Він розумів, що у найближчі годину-півтори, поки ми не розв'яжемося з Длугачем і Сірим, нам буде не до нього.

– Всі ваші міркування виходять з одного передбачення: Сєверцев засік невдачу із запискою, тобто він був у районі «Спорту».