Опівнічні стежки

Канюка Михайло

З того часу жодна серйозна подія – чи то розподіл землі, чи організація школи – без Ірини не обходилася.

Про все це Ірина розповідала Ігореві Славінському вже потім, коли вони одружилися. А за два роки до того була перша зустріч у сільському комнезамі, де два юнаки – командир загону червоноармійців Олексій Василенко і його найближчий друг і комісар Ігор Славінський одностайно доводили сивуватому, з прокуреними вусами дядькові, що доручати будь-яку серйозну справу дівчиськові, та ще й графському охвістю – це справжня зрада революції. О, вона добре пам'ятає, як стрункий і по-юначому незграбний ще Ігор залишився стояти з відкритим ротом, коли до синьої від тютюнового диму кімнати

увійшла Ірина. Тієї миті вона ніби побачила своє відображення в скруглілих від подиву очах обох хлопців: висока, тендітна, з тонкими рисами видовженого обличчя і уважним поглядом темних очей, вогонь яких був притінений довгими віями.

Не звертаючи уваги на почуті слова про «графське охвістя», Ірина підійшла до них:

– Здрастуйте, товариші, – першою простягла їм руку з довгими тонкими пальцями, з подивом відзначивши, що від її тихого, мелодійного голосу обох бравих солдатів революції кинуло в жар. – Отже, будемо працювати разом?…

Після тієї несподіваної зустрічі, як згодом признався Ігор, він довго розмірковував, чи буває кохання з першого погляду і чи не може воно стати на заваді революції. Не спав ночі, мало не задушив товаришів, з якими мешкав, тютюновим димом, змарнів, але нічого вдіяти з собою не міг: тільки-но з'являлася Ірина, його долоні одразу ж пітніли, а чоло, запалі щоки і навіть шию заливала зрадлива червона фарба.

Не спав ночі, марнів від несподіваного кохання і бойовий командир їх загону Олексій Василенко. Таївся від друга, бо з болем відзначив, що кохання до Ірини геть заполонило Ігоря, з яким до цього часу нарівні ділив хліб і біль, радощі і смуток.

Ірина добре пам'ятала і той вечір, і ніжний дотик своїх пальців до Ігоревих гарячих губ, і слова, від яких запаморочилося в голові: «Я люблю тебе!»

З тої хвилини Ірина й Ігор пішли життєвим шляхом пліч-о-пліч, майже ніколи не розлучаючись. І в громадянську війну, і в роки служби Ігоря в Червоній Армії, коли він комісарував, спочатку в Середній Азії, а потім під час навчання в академії в Москві. Ірина була для Ігоря не тільки люблячою дружиною, а й другом, соратником, товаришем по боротьбі з ворогами молодої Радянської республіки. Буваючи у Москві, до них навідувався Василенко, мовчазний, суворий. Він так і не одружився і завжди відмахувався від запитання: «Чому?» Молоді здогадувалися про причину сімейної невлаштованості друга і з відкритим серцем зустрічали свого бойового побратима, прагнучи теплом і привітністю хоч якоюсь мірою притлумити той мимовільний біль, якого вони завдали Василенку своїм щастям.

Почалася Велика Вітчизняна війна. З перших її годин Ігор був уже у військах: командування з огляду на його гаряче прохання і чималий бойовий досвід направило комісара Славінського під Брест. Ірина Кабардіна, як знавець мов і незмінний супутник чоловіка у його бойових мандрах по пісках Середньої Азії, коли доводилося тижнями ганятися за бандами терористів і диверсантів, була рекомендована на роботу в органи держбезпеки. Вона виїхала в Київ у розпорядження полковника Микитенка. Так Ігор і Ірина вперше у житті надовго розлучилися. А через кілька тижнів до рук Олексія Петровича Василенка потрапило повідомлення про смерть комісара Славінського, який, виводячи з оточення батальйон, «поліг смертю хоробрих, прикриваючи його відхід», як писалося у цьому страшному документі…

Ірина важко переживала смерть чоловіка і, щоб хоч трошки забутися, з головою поринула в роботу. Лейтенантові Кабардіній можна було доручати завдання будь-якої складності і бути впевненим, що вона все зробить якнайкраще.

Нарешті Ірина одержала важливе і складне завдання, про яке могла тільки мріяти. Вона повинна була дістатися до Франції.

Там, за даними радянської розвідки, жив її батько, старий граф Кабардін. Він був зв'язаний з одним із шефів так званого другого оперативного відділу фашистської військової розвідки, що мав кодову назву «Ноги абверу» і здійснював саботажі, диверсії, терористичні акти у ворожих Німеччині країнах, – полковником Штольце. Саме з ініціативи цього відділу і на його кошти у західних областях України, окупованих фашистами, почали організовуватися збройні банди українських націоналістів. У разі перемоги Радянської Армії в- її тилу повинно було залишитися збройне підпілля, яке б продовжило на західноукраїнських землях боротьбу проти Радянської влади.

Радянські чекісти вирішили найдетальніше розпізнати плани гітлерівської розвідки, втіливши у життя сміливу і ризиковану операцію по закиду радянського розвідника до відділу полковника Штольце. Цим розвідником і мала стати лейтенант Ірина Олександрівна Кабардіна.

У ролі блудної доньки вона повинна була з'явитися перед очі свого «улюбленого» батечка і через нього спробувати проникнути в оточення російської та української еміграції в Парижі, а там – за його допомогою – і до відділу Штольце.

Старанно розроблялись деталі цієї операції. Спочатку група полковника Микитенка довго шукала район, де б Ірина могла розпочати виконання завдання: адже батько був у Парижі, і, щоб дістатися до нього, треба було пройти через кордони багатьох країн, охоплених другою світовою війною. Отже, в який спосіб здолати цей важкий шлях, з якою легендою? Ці та силу-силенну інших питань, коли навіть дрібниця могла стати фатальною, треба було вирішувати полковнику Микитенку, майорові Василенку і їй, лейтенанту Кабардіній.

З матеріалів, надісланих центром для розробки цієї операції, з'ясувалося, мабуть, найголовніше: шлях Ірини повинен розпочатися у Словаччині. Там з весни 1942 року Комуністичною партією, яка знаходилася у глибокому підпіллі, було розпочато велику роботу по організації руху Опору фашистським загарбникам. До цього часу у Чехії та Словаччині і діяли окремі загони партизанів. Але, не маючи централізованого керівництва і належної допомоги іззовні, вони швидко гинули у сутичках з фашистськими регулярними частинами.

І ось на початку 1942 року у Чехословаччині виникли загони, очолювані комуністами. Олексій Петрович Василенко розповів Ірині про групу Опору, яка діяла в Остравському краї. Згодом вона виросла до розмірів бригади. Були відомості і про інші точки Опору в Східній Словаччині. Стало очевидним, що саме там, у Словаки, з партизанами якої можна було зв'язатися, Кабардіна знайде і підтримку, і допомогу.

Але час початку операції все відкладався. Сталося непередбачене: в цьому ж році гестапівцям вдалося заарештувати членів другого підпільного ЦК КПЧ – Фучіка, Зіку, Чорного та багатьох інших. Було розгромлено первинні партійні організації в областях і районах, порушено зв'язок, зокрема, і з представництвом ЦК Чехословаччини у Москві. Але партія продовжувала боротьбу.

Для чехословацьких комуністів і патріотів стало очевидним, що боротьба беззбройного народу проти окупантів не може бути ефективною: жахливій машині фашистського терору і насильства треба протиставити збройну силу численних бойових груп і партизанських загонів. Організувати збройний опір було нелегко – тут давалися взнаки і стратегічно важливе географічне положення країни, і значення її промисловості для гітлерівської Німеччини, тому окупанти зібрали на чехословацькій території великі сили гестапо й численні загони поліції. Але Компартія Чехословаччини, незважаючи на труднощі, мобілізувала всі сили на боротьбу проти ненависного ворога.