Операція «Кришталеве дзеркало»
Шрифт:
— Ото вже відразу й англієць? Долари? Та тепер кожен спекулянт платить доларами.
— Ти забув про ванну. «Це не поляк, як такий чепурун», — гомонять.
— Хто тобі про це розказував?
— Приятелька твоєї господині. Кравчиня. У неї майстерня на базарному майдані.
— Хто вона насправді?
— Кравчиня. Дама з демімонду. [16] Полюбляє все, що пахне небезпекою. Підіграє Рокиті, підіграє Ярузі. Якщо, скажімо, Яруга хоче дізнатися, куди запропастився його співробітник, вона розвідує й повідомляє, де й коли його стукнули.
16
Демімонд — середовище розбещених жінок у буржуазному суспільстві, які намагаються наслідувати аристократію.
— Зрозуміло. — Альберт кашлянув.
— Що зрозуміло?
— Нічого. Говори, говори.
— Мені більше нема чого сказати.
Однак Міколай розповідав далі. Альберт слухав неуважно, п'яте через десяте, аж поки, нарешті, заснув.
Міколай штовхнув його під бік. Альберт через силу розплющив очі.
— У мене є дві ампули кофеїну. Хочеш? — запропонував Міколай.
Альберт простяг руку. Міколай увімкнув світло в машині, з тайника поряд з годинником дістав ампули, відламав скляні головки. Альберт вилив кофеїн на язик, ковтнув. Відчув у роті страшенну гіркість.
— Ти дуже втомлений, аж позеленів увесь, — пожалів його Міколай.
Він зупинив машину біля самого міста.
Навпрошки через порожній базарний майдан бігла худюща німецька вівчарка. Шерсть у неї була наїжачена, хвіст підібганий, з рота текла слина. Вона мчала наосліп, перестрибуючи через круги світла, розлитого по бруку, зникла в мороці і з'явилася знову — оскаженіла, страшна.
Альберт вихопив із кобури пістолет, чекаючи нападу. Він був один на майдані серед темних мовчазних будинків. Зупинився, причаївшись за тонким ліхтарним стовпом. Вівчарка пробігла мимо, звернула в бічну вулицю і зникла в темряві.
Такий собака приснився колись Альбертові в страхітливому сні, а вранці того ж дня в нього були неприємності. «Може, облишити?» — завагався він.
…Наближалася третя ночі. Старомодна лампа на ланцюжку давала змогу легко прочитати напис на невеличкій латунній табличці:
КРАВЕЦЬКА МАЙСТЕРНЯ
ФРАНСУАЗА ЛІГЕНЗА
Двері й вікна майстерні були затулені гофрованими шторами. Крізь щілини правого вікна пробивалося світло: пані Лігенза, напевно, вже повернулася від Рачинської. «Цікаво, чи вона вдома сама, чи удвох з архітектором? — роздумував Альберт. — А може, це не її вікно?»
До будинку прилягав невеличкий садок і дворик з глибоким сточищем. Хвіртка в садок була відчинена. У темряві Альберт пробирався до дверей, тримаючись правою рукою за брудні стіни будинку. Двічі шурхнув ногою в канаву з нечистотами, спіткнувся об камінь, боляче вдарившись коліном. Нарешті намацав сінешні двері, відчинив їх, вони страшенно зарипіли. Він запалив сірника, вогник освітив вузький коридорчик, заставлений бочками. В коридорчику смерділо гнилою капустою.
І знову латунна табличка, цього разу зовсім маленька. Тільки два слова: «Кравецька майстерня».
Він постукав.
Тиша…
Постукав ще раз, дужче. Почулося цокання
— Ну, чого-чого, а такого я від вас не сподівалася…
Лігенза анітрохи не збентежилася, хоч була майже голою. Провела Альберта до кімнати, зачинила двері. Лише після цього повернулася до нього спиною і накинула на плечі халатик.
— Ви мене поставили в дуже неприємне становище. Тепер я не можу ночувати в Рачинської.
— Не розумію… — кокетливо примружилася жінка. Вони стояли в невеличкій кімнаті з довгим кравецьким столом і двома манекенами в офіцерських шинелях. На столі валялися подушечки з позастромлюваними в них голками та шпильками, клапті різної матерії і великі ножиці. Альберт накинув капелюха на манекен, розстебнув плаща, носком черевика підсунув до столу низеньку табуретку і важко сів, схиливши голову на груди.
— Не розумію… — повторила Лігенза.
Альберт позіхнув, потер долонею чоло, витяг із кишені цигарки. Коробку з цигарками й сірники поклав перед собою на стіл, відсунувши шматки матерії. Під ними блиснув шприц із рештками якоїсь білуватої рідини.
— Ви прийшли спробувати переспати зі мною, чи вас цікавить щось інше?
—Інше.
— Ах так!.. Це добре, бо в сусідній кімнаті спить мій наречений. Розбудити його?
— Як хочете.
Лігенза присіла навпочіпки, скинула туфлі на високих підборах і взула домашні капці. Тихенько, навшпиньки пройшла до сусідньої кімнати. Повернулася з пляшкою коньяку і двома скляночками.
— Вип'ємо? Може, це розв'яже вам язик.
Вона порівну розлила коньяк у склянки, як досвідчений пияк.
— Останнім часом мені важко заснути без алкоголю. Мабуть, доведеться лікуватися, — призналася вона, зовсім не церемонячись.
— А я гадав, що ви…
— Це ви про шприц? Мій наречений робить уколи морфію. Він був поранений, рана не гоїться, страшенні болі… Ви дивитеся на моє обличчя? О, колись я була гарна! Так мені казали принаймні. Опік. Банальна й нецікава історія. Загорівся бензин, коли я заливала його в машину. Давно вже, шість років тому.
Тепер, коли вона сказала йому, що була вродлива, він і справді, придивившись, побачив сліди колишньої краси, незважаючи на бридкі червоні плями на щоках, на лобі й на руках. Їй було років тридцять, а може, й менше.
— Архітектор… — пробурмотів Альберт. Від першої ж чарки коньяку закрутилося в голові.
— Це Рачинська розповіла йому про вас. А він розказав мені. Я пішла до Рачинської як консультант… у вашій справі,— засміялася Лігенза.
— Я гадав, що він ваш… наречений.
— То тільки здається, що мене легко змусити согрішити. Жінки з таким обличчям, як у мене, страждають комплексами.
Вона випила свій коньяк з явною огидою, як гіркі ліки.
— Архітектор наговорив казна-чого. Хто його просив? Тепер усе пропало. І це ваша вина. Вам це так не минеться… — Він уже ледве повертав язиком, але мислив ще тверезо.
— Будь спокійний. Жодна волосина не впаде з твоєї голови.
— Дурниці…
— Про тебе вже турбуються. Ти в надійних руках.
— Дурниці якісь… — час від часу бурчав він з п'яною настирливістю.
— Присягаю тобі.— Лігенза вхопила його за руку. Стиснула її сильно, по-чоловічому.