Операція-відповідь
Шрифт:
— Оце вже інша річ, лейтенанте! — весело вигукнув Суботін. — Я негайно доповім про ваше прохання начальству. До побачення.
Тепер Хауссон зустрів Суботіна значно привітніше.
— Ну що ж, капітане, на трубі страху ви зіграли добре. Що не кажіть — страх велика сила. Яке ваше враження? Він зломлений?
— Думаю, що так.
— Чудово. Ми влаштуємо лейтенантові бучну прес-конференцію. І коли після його заяви вдаримо в усі дзвони, в це повірять навіть глухі.
Суботін помовчав і запитав:
— Чи не допомогла б нам та німецька дівчина, з якою
— Ні, він їй уже не вірить. Крім того, вона для нас небезпечна. У свій час дівчина повірила нам, що її батько живий і перебуває тут. Ми її хитро обдурили, а потім використали для викрадення Кованькова. А батько її, зрозуміло, неживий. До того ж вона напевно перебуває під наглядом радянської розвідки… Але головне, це історія з батьком… Німці з їхньою сентиментальністю — небезпечний матеріал для таких експериментів.
— Шкода, — тихо промовив Суботін, а сам подумав: «Отже, Рената Целлер розповіла правду».
34
Суботін щодня провадив спасенні бесіди з Кованьковим, під час яких, непомітно для Хауссона, радянські офіцери розробили сміливий план дій.
Кованьков покомизився ще тиждень, а потім удав, ніби цілком розчарований у своїй впертості, і погодився зробити все, що пропонував майор.
Так, він зачитає на прес-конференції заяву, яку йому підготують. Так, він відповість на запитання, інспіровані тим же Хауссоном, і відповість саме так, як хоче майор.
Прес-конференцію було призначено на п’ятницю. В четвер Хауссон провів репетицію, зібравши для цього всіх співробітників. На репетиції Кованьков тримався добре. Суботін захоплено спостерігав, як вміло грав віч роль радянського офіцера, який розчарувався в комунізмі, але не в своїй батьківщині. Саме цей мотив каяття, а не будь-який інший, вимагає Кованьков занести в заяву. І ця невблаганна вимога лейтенанта посилювала враження вірогідності його поведінки.
Після репетиції Хауссон влаштував вечерю для Кованькова та Суботіна і проголосив такий тост:
— Всупереч деяким колегам, я дотримуюсь думки, що росіяни — ділові і розумні люди. За них! — і він вказав бокалом на Кованькова та Суботіна.
Для прес-конференції було знято великий зал Ділового клубу. Його заповнили близько двохсот кореспондентів преси і радіо всього світу. Добрий десяток кінооператорів, націливши камери, чекали появи героя прес-конференції. Радіооператори бубніли в свої мікрофони. Видно було, що Хауссон розпалив цікавість газетярів.
На сцену вийшли Кованьков і Суботін. У залі запала мертва тиша, тільки потріскували кінокамери та клацали затвори фотоапаратів. Головний режисер прес-конференції майор Хауссон, як завжди, усівся в останньому ряду, наче сьогодні не його свято.
Кореспонденти швидко записували в свої блокноти:
«Російський лейтенант схвильований…»
«Бліде симпатичне обличчя…»
«Його зовнішній вигляд, особливо широко відкриті, сірі очі, викликають довір’я…»
«В руках у лейтенанта нема ніякого тексту — це теж викликає довір’я…»
«Ми
Серед тиші залунав чистий і рішучий голос Кованькова. Він говорив німецькою мовою:
— Панове, я звертаюсь до вашої совісті, до совісті громадської думки всього світу. Якщо є ще на світі справедливість і чесність, ви повинні повірити тому, що я зараз розповім, і стати на захист справедливості…
Між іншим, цей вступ до підготованої Хауссоном заяви теж було внесено на вимогу Кованькова. Суботін спочатку проти цього удавано заперечував, а потім погодився: мабуть, справді такий виступ посилить увагу в залі. Нарешті поступився і Хауссон. Ці фрази Кованьков виголошував і на репетиції. Але зараз початок промови лейтенанта чомусь стривожив Хауссона.
— Панове, — говорив далі Кованьков, — я мав тут переказати заяву, яку підготували для мене співробітники американської розвідки на чолі з майором Хауссоном і ще ось цим зрадником Радянської країни, якимось Скворцовим… — Кованьков показав на Суботіна.
На обличчі в того з’явився вираз переляку й розгубленості. Суботін ураз відсахнувся од лейтенанта і почав очима шукати когось у залі — Хауссона, звичайно.
А Кованьков тим часом вів далі:
— Мене було по-зрадницькому викрадено тією самою американською розвідкою з Східного Берліна. Під загрозою розправи аж до знищення вони хотіли примусити мене зробити тут заяву, сфабриковану ними. Але я цього не зроблю. Я взагалі про політику тут не говоритиму…
У залі зчинився галас. Кореспондентські ручки швидко забігали по паперу. Сенсація! Нарешті справжня сенсація!
Хауссон схопився з місця. Мало не втративши самовладання, він хотів гукнути: «Прес-конференцію закінчую», але своєчасно стримався. Все одно вже пізно, ніяка сила тепер не могла відвернути скандалу. Недаремно ж пресу звуть шостою державою. Держава є держава, тут жарти погані.
— Я не говоритиму про політику, — вів далі лейтенант Кованьков, — бо знаю, що мої переконання для вас чужі. І все-таки сподіваюсь вашої допомоги. Оце й усе, що я хотів сказати. А втім, ще кілька слів…
У цей час Суботін кинувся до Кованькова, відштовхнувши його од мікрофона, і вигукнув:
— Оголошується перерва!
Зал відповів реготом і свистом. Кованьков показав на Суботіна і, перекриваючи галас, крикнув:
— Мабуть, для цього мерзотника вже влаштовували чи ще влаштують прес-конференцію. Знайте: це професіональний карний злочинець, спекулянт і зрадник!..
35
Майор Хауссон, який бував у бувальцях і вмів спокійно поводитись у дуже небезпечних ситуаціях, цього разу розгубився, злякався. В нього було багато ворогів і заздрісників у відомстві, і він знав, що цей скандал йому так не подарують. Хауссон ішов коридором до генеральського кабінету і, сам того не помічаючи, уповільнював ходу. Перед дверима зупинився, повторив у думці своє заповітне: «Це ще не смерть», — і смикнув ручку дверей…