Операція «Вольфрам»
Шрифт:
— Панове, ви зробили те, що слід було зробити. Таким чином, ми звільняємось від прийнятих на себе зобов'язань. Коли вантаж буде на березі, вважаймо справу закінченою. Про якісь нові контракти не може бути мови. Ясно?
Навіть такий досвідчений бізнесмен, як Фок, мусив визнати, що його співрозмовник має рацію.
— Я вже маю квиток на літак, — мовив він, усміхаючись. — І завтра взагалі забуду, що був колись у Кейптауні.
Так виглядало прощання двох бізнесменів. Можливо, якби до Кейптауна прибув не Арнонд Фок, а швейцарець Антон Міллер, то його стосунки з представником фінансових кіл Південно-Африканської
— Два замахи і спроба потопити чи зіпсувати корабель, — мотивував своє рішення Ціммерман. — Проте корабель з вантажем усе-таки доплив до кінцевого порту. То невже ти гадаєш, що люди, які так перешкоджали нам, пошкодують якихось кілька рендів, аби звести нарешті з тобою порахунки? Вони ж бо знають: це ти в Бразілії перешкодив підірвати цистерну з нафтою.
— Невже вони мститимуться за цього палія? — легковажно запитав Міллер.
— За нього, звичайно, ні, але за невдалу акцію — так. Отже, повертайся в Швейцарію і зліквідовуй свою фірму.
— Чому?
— Роби те, що я кажу.
Антонові Міллеру нічого не лишалось, як першим-ліпшим літаком повернутися в Цюріх.
Розділ XIII
НЕЩАСНИЙ ВИПАДОК
Рейс через Атлантичний океан минув щасливо. Старенький корабель «Куретаке-Мару» давав собі раду з бурями й течіями. Біля Кейптауна корабель зменшив швидкість і став. Вночі припливли буксири, з допомогою яких суховантаж зайшов у порт і пришвартувався. На кораблі одразу з'явилися представники порту, сповістивши, що в Кейптауні зареєстровано кілька випадків жовтої лихоманки. Занесли її матроси, тому керівництво порту змушене ввести суворий карантин для всіх екіпажів, які прибувають сюди.
Аби уникнути нудного кількаденного перебування на кораблі без права сходити на берег, санітарний лікар запропонував інакший вихід. Екіпаж «Куретаке-Мару» завезуть автобусом у місце, де заразна хвороба не загрожує і де матроси матимуть відносну свободу. На кораблі залишаться тільки капітан та двоє помічників.
— Куди ви хочете відправити мій екіпаж? — запитав капітан Боргуліс.
— У дуже гарне містечко Германус з видом на море і порт. На Хілл-стріт стоїть зручна вілла, яку ми замовили для вас. У кінці містечка — чудовий пляж. Крім того, в Германусі є кафе, бари і ресторан. Ваш екіпаж матиме право вільно ходити по містечку. Нікому, однак, не можна вибиратися за його межі, але це однаково краще, аніж сидіти в залізній, розпеченій на сонці величезній коробці. Я певен, — не вмовкав лікар, — що ви погодитесь. Автобус уже чекає. Скільки чоловік нараховує екіпаж?
— Дев'ятнадцять, якщо не брати до уваги мене й двох помічників, — пояснив капітан.
— Хто буде старшим серед екіпажу?
— Головний механік.
— Тоді збирайтеся якомога швидше.
Матроси з «Куретаке-Мару» сприйняли цю пропозицію без особливого ентузіазму, бо мали інші плани. Як відомо, Кейптаун — то велике місто, а люди вже заробили трохи грошей, і після нудного перебування на Амазонці та довгої подорожі через океан кожен хотів трохи розважитись. Проте водій автобуса утішав їх, мовляв, містечко Германус — не така
Від'їзд у Германус трохи затримався через нещасний випадок. Один матрос, родом аж із Бангладеш, сходив по трапу, тримаючи в одній руці фотоапарат, а в другій — пластиковий мішок зі своїми речами. Муджібар Саттар страшенно пишався купленим у Гамбурзі дорогим фотоапаратом, на який витратив увесь задаток, виданий капітаном Боргулісом. Послизнувшись на мокрому трапі, він подумав у першу мить про фотоапарат, а не про себе.
Результат — тяжкий перелом ноги, зате фотоапарат зостався цілий. На щастя, лікар був на місці, і «швидка допомога» відвезла хворого в лікарню. Коли увесь екіпаж їхав до курортного містечка, Муджібарові Саттару робили в лікарні витяжку. Лише через кілька днів мали накласти гіпс, щоб нога добре зрослася.
Операція складання зламаної кістки була досить болючою, проте Муджібар зовсім не боявся, лише притискав до грудей свій новенький фотоапарат. Потім він сховав його під подушку, що викликало сміх не лише хворих, але й лікарів.
Через кілька днів Муджібару дозволили ходити по палаті й по коридору. Спираючись на милиці, Муджібар Саттар пришкандибав до вікна. Лікарня стояла на пагорбі, що височів над портом. Матрос бачив свій корабель, пришвартований десь на віддалі одного кілометра. На кораблі кипіла робота: крани безперестанку черпали темно-брунатну руду і насипали з неї вже досить високу гору. Під'їжджали великі залізничні платформи, на які руду вантажили вже інші крани. Недалеко від місця, де стояв корабель, височіла гірка темно-жовтої породи.
Краєвид так сподобався Муджібарові, що він пошкандибав назад у палату, взяв фотоапарат, повернувся до вікна і зробив кілька знімків. На щастя, він мав ще в запасі кольорову плівку.
Час для хворого матроса минав тепер значно приємніше. Він фотографував товаришів по палаті, медичний персонал, а коли йому дозволили виходити в сад, то й лікарняні будинки. Не забував він також про свій корабель. Робив щоденно бодай один змінок «Куретаке-Мару», звідки і вдень, і вночі видобували тонни руди.
Через кілька днів сталася зміна, яку Муджібар Саттар запримітив одразу — корабель посунувся трохи вправо. Зараз він був пришвартований біля темно-жовтої породи, і портові крани вантажили цю породу у звільнені від руди трюми. Цю зміну житель Бангладеш також зафіксував на плівці.
Проте через три дні вже нічого було фотографувати. Вночі корабель раптом зник. Зникли також обидві купи. Одна потрапила в трюми «Куретаке-Мару», іншу повезли у вагонах вглиб країни. На причалі не було нічого. Потім пришвартувався інший корабель, який порівняно із суховантажем видавався карликом. З нього вивантажували якісь контейнери.
Муджібар Саттар трохи занепокоївся, бо ж його корабель покинув Кейптаун. Однак він сподівався, що в головного лікаря або в адміністрації порту на нього чекатимуть гроші й вказівки, де він повинен наздогнати «Куретаке-Мару». А тим часом він забавлявся фотографуванням усього, що йому впадало в око.
Минув майже тиждень, коли один хворий, який лежав на сусідньому ліжку і читав газету, мовив:
— Маєш щастя. Твій корабель затонув біля острова Маврікій. Але нічого не пишуть, чи хтось урятувався.