Оповідання про Майкла Паркера
Шрифт:
— Нічого, — одверто признався Марк Кедлі. — Я не завідую газетною інформацією... і не думаю, щоб мені колись доручили нею завідувати.
— Так, — сказав Майкл. — І ти так само не знаєш нічого про Україну. Ти можеш прочитати в книгах, що це житниця Радянського Союзу, що цей край багатий вугіллям і білою силою води, що люди, що живуть там, високі на зріст і похмурі, що в них не вистачало на всіх землі і вони виселялися на Канаду, до нас у штати, в Мехіко, в Бразілію. Ти можеш прочитати, що це дика бунтарська нація, що скрізь і всюди складає кадри комуністичних партій. Може, десь ти натрапиш на згадку про їхні пісні.
Я ніколи не забуду того сумного болючого почуття, що опановує тебе, коли йдеш увечорі вузькими вулицями українського міста. На розі стоїть художник і продає свій твір. З паперу й клею він зліпив зеленолісу гору, під горою криницю й на дахові хати посадив чорно-білу лелеку. Ти не можеш купити цієї гори, бо не знаєш, що з нею робити. Не знає цього і сам художник. Далі ти бачиш жінку, що продає коробочки з гіяцинтами й трояндами на них. Квіти зроблені з морських раковин. Але коробки ці ні до чого, і ти минаєш художницю. Далі ти бачиш старого діда, що навколо нього світяться й грають блудні вогники. Ти підходиш ближче й бачиш, що це гіпсові церкви, вікна заліплено кольоровим папером і всередині горить свічка. На одній з церков замість хреста зірчасте вікно, п’ятикутне, що світить червоним вогнем. Ти хотів би купити церкву, — але хто в ній буде молитись?
Але й українське місто американізується, і художник, що приходить з села, тікає в село назад, у свою хату. У тісних стінах української хати розлитий океан, повінь мистецької фантастики. Ти увіходиш низькими дверима увігнутої монгольської кам’янобудівельної форми і ступаєш у пітьму, у темний вузенький присінок.
Одчиняєш двері, замкнуті на той самий ключ, що ним колись римляни замикали свої вілли на скитських узбережжях, і поринаєш у світло-блакитну затоку. Древні, як сумерійські примітивні коники, візерунки оточують чотири стіни. На полицях рядами чатує гончарний посуд з чорнофігурним і червонофігурним узором. Стіл застелений скатертиною з наївними птахами й химерними людьми, і десь на лутці вікна лежить забута череп’яна, мальована люлька. У такій хаті я вперше побачив Оксану. Я побачив її востаннє в той день, коли батько її Григорій Труш розповідав мені про демонів.
Це було восени, ясного осіннього дня, гострого й різкого, як кисле, міцне ароматне вкраїнське яблуко. Григорій Труш запрягав на дворі коня. Я стояв у хаті — проти мене біля вікна — Оксана.
У тих самих книжках ти міг прочитати, Марку, що українські дівчата — смаглі й чорні, як усі південні жінки, з чорними блискучими очима. І дивно, — навіть пісні їхні співають про чорні або карі очі.
Але найвищий, найтонший, найчистіший тип української дівчини — це високе русяве дівча з темними бровами й ясно-синіми очима. Ніяка прарафаелівська картина не знайде тобі такої тонюньої, тонесенької струни чистої поезії, як ця українська дівчина. Висока, на голову вища од Рут — і вдвоє дужча од тебе, Конні; не знаю, чи є навіть у Марка Кедлі такі точені, налиті життям і нервовою снагою мускули, що піднімали круглі руки Оксани.
Григорій Труш увійшов знадвору і зняв з кілка свою берданку...
— Що таке берданка? — сказав Марк Кедлі.
— Це старовинна, з турецької війни рушниця. За часів громадянської війни зайці обложили Україну, як колись кролі обложили Австралію. Вони винищили гаї і кинулись на фруктові садки. Труш їхав зі мною, у мене були патрони, він хотів привезти додому пару
— Невже ж він хотів бити зайців з рушниці? — Рут опам’яталась з півсну й стала прислухатись.
— Україна не Англія, — оповідав Майкл. — Зайця легше вбити з берданки, ніж зацькувати собаками. Але слухайте далі.
«Ходім», — сказав Труш. Я одяг пальто й почав шукати кашкета. Оксана розкрила мальовану різьблену скриню й дістала звідти кошлатого шкіряного, вишиваного жовтим шовком по чорній шкірі кожуха. Вона мовчки підійшла до мене й накинула мені його позверх пальта на плечі.
— Для чого це? — сказав я. — Я не боюсь холоду. — Я зняв кожуха й поклав його на лаву. Якби я знав, що буде ввечорі, я взяв би його з собою. Я й досі не можу цього собі простити.
Темні брови Оксани зсунулись — вона не сказала нічого й вийшла з хати. Труш одчинив двері, ми вийшли на двір. Через десять хвилин ми виїхали за село, підвода загуркотіла по сухій глині. Ми наближались до взлісся.
Труш любив розпитуватись у мене про далекі краї. Але сьогодні він чогось мовчав, зайнятий якоюсь настирною думкою. Ми в’їхали в дубовий ліс. Було надвечір, жовте листя потемніло при дорозі — дуби стояли нерухомо, узлісся скінчилось, високі чорні стовбури зносились до темно-зеленої вовни верховіття.
Труш повернувся до мене.
— Скажіть мені, — сказав він, — ви знаєте багато.
— Чимало, — відповів я. Я трішки був здивований з такого приступу.
— Як ви думаєте, чи є на світі... демони... словом — нечиста сила? — У тоні його голосу чути було, що він хоче розповідати.
— Не знаю, — сказав я. — Я не бачив.
— Ви думаєте, що демонів нема? — гостро сказав Труш. — Ви смієтеся з нашої релігії. Я вам розповім, і ви скажете мені, що то було, ви скажете мені — якщо ви знатимете.
— Гаразд, — сказав я, трішки роздратований. — Я скажу, якщо я знатиму.
— Я робив на паперовій фабриці, — на папірні, — сказав Труш. — Мені було років із дванадцять, Я часто зоставався на фабриці до пізньої ночі.
Одного разу, годині о десятій, я зійшов на горище. Там лежали купи паперу — я хотів узяти трохи паперу, щоб купити собі тютюну. Я вже взяв чималий сувій, коли почув, що наді мною щось скавчить і плаче, немов маленьке собача. «Невже ж воно вибралось на дах?» — подумав я собі й підійшов до східців.
Тоді щось заверещало й заскиглило, немов пугач у лісі. Тепер я ясно почув, що це було внизу, аж під папірнею. Я збіг східцями вниз; на фабриці не було ні душі. Я чув, як останні люди вийшли з брами півгодини тому. Я спустивсь бігцем униз. Щось знову заскимліло й... серце мені впало, я упустив папір і задубів, як стояв. Щось затупотіло під папірнею, коло греблі, наче козинячі ноги бігали по дерев’яній підлозі. Потім щось брьохнуло у воду. Може, ви знаєте, що це було?
— Не знаю, — сказав я ліниво. — Може, це була видра. Є такий звір, у нас в Америці його багато. Вона живе на річках.
— Видра? — сказав Труш іронічно. Видно було, що він мені не пойняв віри ні на йоту. — Тоді скажіть мені, що я бачив згодом, на десять років пізніше.
Я вже великий був парубок, мати моя ще були живі. Якось батько поїхав у місто продавати муку. Поїхав волами, сказав, що повернеться в суботу ж увечорі — і не повернувся. Ждали ми його ввесь вечір і добрали: батько попав до шинку.
Мати стали плакати. Ждали до десятої, ждали до одинадцятої години — нема. Мати так і не лягали спати.