Оповідання та повісті, окрушини
Шрифт:
«Маленька господиня» енергійно заперечила голівкою:
«Коли б ви знали, яка це розкіш — уміти чекати когось дорогого, — ви не дивувалися б мені. Інколи здається, що я жінка моряка, чоловік якої вибрався в далеку подорож… А інколи… Ви знаєте, — змінила раптом тон і тему розмови, — я два роки тому була серйозно хвора, і… мені не рекомендували перевтомлюватися».
«Ні, я не знала цього, — звідки? В такому разі хай суджений бодай що другий день лишається з вами».
«Маленька господиня» засміялася:
«Ви зовсім
Уляна говорила правду: Юра, як дикий звір, любив простір і небезпеку. Ми всі не могли начудуватися його відвазі і вправності. «Король снігів», — сказала про нього Маруся. Лише Нора не захоплювалася їздою Юри. Вона не ховалася з тим, що мусить дорівнювати йому.
Від неї пішла теж ідея влаштувати змагання. Всім було ясно, що це мало бути не змагання, а двобій Нори з Юрою.
«Чого ви хочете від Юри? — не втерпіла я, щоб не запитати Нори.
«Хочу бути такою, як він!..»
Згодом помітила я, що Юра не покидає нас, як це перше бувало, на верхах і не йде скоріше до домівки. Він вертався тепер разом з усіма. Бувало й так, що навіть спізнявся інколи, як Норі приходила охота навчитися якого нового трюку на лижах.
«А все ж, — сказала я одного дня до Уляни, — ви попробуйте вчитися їздити на лижах. Це вам від мене щира рада».
«Ви підозріваєте, що я ревную до Нори?» — спитала мене просто «маленька господиня».
«Ні, я не думаю, що ви заздрите… хоч не здається мені, щоб вас нітрохи не цікавило це, скажім, дуже щире ставлення Юри до Нори. Не вірю вам, Уляно…»
Вона засміялася. Сміху цього не могла б я з чистим сумлінням назвати щирим.
«Ви всі дуже любі, дуже милі, але я направду нітрохи не заздрю ні одній з вас. Це не повинно ображати вас… ані дивувати, що… Юра користується такою свободою в мене. Я вже вам сказала: наша особиста свобода не сміє бути ні в чому порушена. Не бачу причин, чому мала б я зламати своє слово…»
А проте одного ранку призналась мені «маленька господиня», що вона хотіла б побачити, як Нора і Юра з'їжджають з гори. Адже про це в домівці чуда оповідають. Але нехай я її не зраджу перед Юрою: це буде несподіванка для нього.
Ми справді вибралися нишком обидві, щоб підглянути тих одчайдухів. Я вдала, що не догадуюся про справжню причину цікавості Уляни. Випадок хотів, щоб ми прийшли під гору, коли вони пустилися з гори. Як два крилаті птахи, пролетіли мимо і, не пізнавши нас, в шаленому розгоні помчали далі.
«Він не запримітив мене, і я не могла навіть затримати його», — сказала тихенько Уляна…
Я подумала тільки собі, що тих двох ледве хто стримає уже в їх розгоні.
Уляні сказала я ніби жартома:
«Забагато волі даєте Юрі —
Вона не відповіла нічого.
Того дня увечері пробувала я вплинути на Нору:
«Облиште свою гру з Юрієм, Норо… з огляду на нашу «маленьку господиню».
«Чого ви хочете? Хочете, щоб той, хто має такі здорові ноги, як Юра, хто так по-вовчому любить простори, зрікся цього задля… вигідного фотеля? Можете самі сказати це Юрі, а я не маю серця».
Така була відповідь Нори, і я, незважаючи на свої симпатії до Уляни, мусила визнати, що Нора має рацію.
Два дні пізніше від'їжджала я вже до міста. Поїзд мій відходив перед полуднем, так що з лижниками попрощалася я ще рано. Залишалася тільки Уляна. Вона кілька днів почувала себе не зовсім здоровою, тому я прощалася з нею в хаті, заборонивши проводжати мене хоч би за ворота.
Я була вже на вулиці, як почула за собою голос Уляни:
«Оксано!..»
Мусила зупинитись: те дівча вилетіло за мною в самому светрі.
«Кажіть, чого вам треба, та й утікайте до хати, Уляно, бо на смерть простудитеся…»
«Я… хотіла вас спитати… але не смійтеся з мене, Оксано. Я… хотіла б знати, чи не запізно вже мені вчитися їздити на лижах?..»
Я аж надто добре зрозуміла це «чи не запізно вже» в устах цієї волелюбної «маленької господині великого дому», але не мала серця сказати їй правду.
Замість відповіді я незграбно поцілувала її в очі. Залишила її власному здогадові, що міг той поцілунок означати — співчуття чи надію?
1933
ОДНОГО ВЕСНЯНОГО ВЕЧОРА…
Марія вертається із саду. В одній руці підсмикнута спідниця, в другій — набрякла бруньками гілочка вишні. Зранку крапав дощик, і сонце не встигло ще випити росу.
Хвіртка з вулиці сьогодні знову була навстіж відчинена. Ірка, ніхто інший, тільки Ірка знайшла собі дорогу через сад. Так, начебто не було брами. Мчала, мабуть, мов божевільна, бо аж галуззя з вишень поламала. Нерозумний дітвак!
Марія оглядається навколо себе: цього року весна приспішила свій крок. Стільки сонця й зелені о цій порі давно вже не пам'ятають люди. Марія минає долішні кімнати, йде з відламаною гілочкою вишні просто до Ірчиної кімнати, на горище. Ірка в цей час має бути в музичному інституті. Байдуже. Марія хоче знати, в якому настрої вийшла з дому та шалена дівчина. Мусить знати.
Десять пар очей, десять пар вух придбала Марія за вісімнадцять років шлюбного життя. Так з убрання, яке складав її чоловік перед сном, вичитувала, коли та в якому настрої повернувся він додому. Не потребувала нікого розпитувати: ні випробуваних приятелів, ні близьких сусідів. Замкнута в собі, недовірлива, вона всі справи своєї сім'ї вирішувала сама.