Оповідання та повісті, окрушини
Шрифт:
Я пішла вулицями міста шукати тебе. Сама свідомість, що ти живеш у цьому місті, що, можливо, вже невдовзі стріну тебе, сповнила мене такою радісною, такою безіменною вдячністю до світу, до незнайомих людей, до подорожніх акацій, взагалі до того прегарного ранку, що я насилу стримувала сльози.
Опівдні, коли все ще не зустріла тебе (з моїх двадцяти чотирьох годин залишилося тільки шістнадцять), я вирішила — чуєш, Ромо? — зайти до дому твоїх батьків і там дізнатись про тебе.
Я мусила хоч би за ціну моєї дівочої гордості дізнатись, що з тобою, бо моїх двадцяти
Матір твою застала я на терасі дому проти сонця. Вона ледве помітно постаріла, ця тверда жінка.
Мати твоя буцімто й не здивувалася, що побачила мене на порозі свого дому, куди я, гола-боса, наречена без приданого, ніколи не мала вільного вступу. Мене відразу заболіла та ввічливість, з якою твоя мати привітала мене. «Як мало мушу я значити вже для її сина, коли вона може так приязно посміхатись до мене! За яку нешкідливу вважає вона мене у своїм домі!» — подумала я собі.
І ось починається гра. Мама твоя аж надто добре передбачила, яка причина змусила мене зайти у її дім, але вдає, ніби нічого не помітила. Тільки твоя наймолодша сестра дивиться на мене своїми блискучими від цікавості очима. Вона, ще дитина перед десятьма роками, сьогодні щось здогадується і цікава знати, як і що. Але я почуваю, що вона допоможе мені. Тільки вона!
З твоєю мамою розбалакуюсь я так весело і вільно, неначе ніколи й тіні непорозумінь не було поміж нами.
Я зважуюсь на зухвальство й хвалю тебе. Твоя мама забирає і собі слово: хоче показати мені, як далеко ти переріс себе і як далеко відбіг ти від тих, що колись знали тебе і жили з тобою. Я ніби не помічаю виміряного удару. «Це для мене ніяка несподіванка — успіх вашого сина», — кажу.
Цього вже не може дарувати мені твоя мама.
Останній тріумф все ж таки припадає мені. Твоя мати прощається зі мною й не запрошує вдруге до свого дому.
І тому я знову почуваюся в цьому домі як твоя наречена. Хоч і небажана, і нелюблена в родині, але твоя наречена, Ромо!
Сестра твоя проводжає мене трохи. За порогом питає мене:
— Ви не бачилися ще з Романом? Може, напишите до нього кілька слів? Я передам. Він зрадіє, як побачить вас.
Ця остання фраза — звичайна чемність добре вихованої панночки, але я дуже вдячна твоїй сестрі за цю чемність.
Ти був акуратний. Рівно о шостій вечора був у кафе. Точність і акуратність завжди були головними рисами твого характеру.
Коли ти став переді мною там у кафе — дуже високий, дуже елегантний і… дуже чужий, я не мала відваги порівняти тебе з моєю колишньою мрією. Як змінили тебе роки, Ромо! Ти спитав щось в неособовій формі, а я відразу відчула, що ти не знаєш, як заговорити до мене, на «ти» чи на «ви». Мені прийшла тривожна думка до голови: «Може… може… ти забув, як мене на ім'я?» І я скоро, із страху перед цією болючою несподіванкою, заговорила до тебе перша на «ти».
Потім — ти щось говорив, Ромо. Щось, що мене зовсім, таки зовсім не обходило, бо не було у ніякому зв'язку з твоєю особою. Чи дуже дивуєшся мені, що я не пам'ятаю з того ні одної думки?
«Непорозуміння… непорозуміння… непорозуміння…»— товклося мені в
Нарешті ти спитав про мету мого приїзду в Чернівці. Ти, діловий, статечний, хотів знати причину такого візиту. У мене щось аж кричало: «Хіба ти не бачиш, що я приїхала сюди тільки на те, щоб тебе… тебе побачити?»
Я подивилася пильно на тебе: обличчя твоє не виявляло, що ти бодай здогадуєшся, який намір мого приїзду.
Тоді я збрехала: канікули… приїхала до Чернівців трохи розважитись. Зрештою, я сиджу тут уже довше, чим два тижні. Ти стягнув брови: хіба Львів не більше місто від Чернівців? Хіба там не можна краще розважитись?
Але зараз же нова думка в тебе: певно, я при цій нагоді хотіла і знайомих відвідати?
Так. Саме задля цього і приїхала. Завтра рано вже від'їжджаю… «пригадала» собі, що з тобою одним ще не бачилася. Ти усміхнувся (так багато змінилося в тобі, тільки усміх залишився той самий, що колись). Знайомі… гм… знайомі… А чи я знаю, що багато наших знайомих розбрелося по світу не знати куди? І ти починаєш згадувати: чи пам'ятаю я Дмитра? Оксану? А Олександра? Явсе пам'ятаю. Причаїлася в собі й жду, аж твоя думка набреде на таку хвилину в минулому, де будеш тільки ти і я. Жду, аж ти віднайдеш наш спомин.
Але думка твоя завертає з половини дороги знову до тепер. Чому так, Ромо? Чи ти справді нічого не пригадував собі, чи свідомо не хотів доторкнутись до цієї сторінки нашої з тобою біографії?
Ти пропонуєш показати мені ввечері елегантні Чернівці. Чи можу не пристати на твою пропозицію? Адже я приїхала сюди, як сама сказала, «забавитись».
О дев'ятій годині вечора зустрічаємось знову. Ідемо «забавитись». Така твоя воля. Я йду з тобою, як по свою смерть.
Люди… люди… люди… Навіщо стільки чужих людей, коли моє серце хоче бодай півгодинки побути з тобою віч-на-віч?
На зорі покидаємо приміщення бару. О Ромо мій, як радо була б я того ранку пройшлася з тобою пішки на квартиру, де зупинилася. Адже я заїхала до знайомих, де колись жила ще в них гімназисткою, куди ти стільки разів проводив мене подібними ранками з студентських вечірок. Руч-об-руч, лице при лиці. Але ти, видно, не звик тепер вертатися з забави пішки домів. Вправним рухом, майже силоміць, впихаєш мене в таксі. Треба ще проспатись мені, — турбуєшся мною, — адже до від'їзду мого поїзда ще три з половиною години!
Але чи ти розумієш, що я не можу, не хочу, не смію стратити жодної хвилини, коли можу бути з тобою?
Ти здивований, майже незадоволений моїм проханням відпустити шофера з його машиною.
— Навіщо? Чи не краще буде, якщо я тепер поїду цією машиною до себе, посплю годину, а потім приїду знову до тебе, щоб відвезти тебе на вокзал? Чи не розсудніше так? — питаєш.
Ні, ніщо не є розсудне ані потрібне, що вимагає розлучення з тобою хоч би на півгодини.
Нарешті залишаємося самі посеред сонної вулиці. Ось-ось і сонце зійде.