Оповідання
Шрифт:
«А-а-а... у-у...»
І од власних згуків обдає його гарячим жахом.
Здається, чиниться над ним якась тяжка операція, після якої він стане звіриною.
Од нетерпимого болю, немов про щось догадавшись, він вирвав з грудей свій дорогоцінний узлик - і зразу здався собі ясним, палаючим жарко металом.
Трохи шкода стало, що не довідався, який камінчик лежить там, на дні того узлика...
Але... певне, все таке ж ганчір’я, як і зверху...
Досить...
І викинув геть...
Тоді спокійно розв’язав собі очі і такий блідий, зів’ялий, набридлий стояв перед ним світ.
А люди - в
«Нині отпущаєши раба твоєго, владико...»
Заплакали тихо, лагідно за спиною люди, смутні, намучені, безпорадні...
Дивився, розбуджений, великими чорними очима, все бачив і нічого не впізнавав.
Десь далеко-далеко за кам’яною горою погасла в темряві жарка кузня, а над нею горіла нерухома золота крапка. Навкруги темніли кам’яні будови, залізне дерево: на скелі різкими контурами визначався темний, бронзовий млин. З усіх боків розкриваються темні безодні, стрімкі прірви, яким немає ні початку, ні краю, тужлива, безпорадна самотина обгортає холодом: кружиться голова.
– Де я? Звідки і хто я?
– в розпачу питає і почуває себе маленькою зблудлою дитиною над безлюдними безоднями. Слухає-дослухається, що це? Немов заграла поблизу чарівна музика, така рідна й мила, од якої радісно забилося в грудях: під боком заговорили люди, такі ж самотні на світі, такі безпорадні, як і він.
І разом помітив свій дорогий узлик, що лежить, викинутий, десь поруч, схопився за нього з радістю, з острахом і загорнув у груди. У далекій погаслій кузні ясно впізнав останній спалах рожевого заходу, і цілим вітром тихих радощів житейських подуло на нього звідтіль.
Радісно дослухається до слова розмови.
Тихий, лагідний голос розпитував когось у темряві, де подіти якісь чоботи та шинель...
Потім розповідав, що хтось стривожився, коли його ставили до стовпа, далі взявся за голову й заспокоївся. Прохав, щоб очей йому не в’язали...
Далі знов питався, що робити з гаманцем, де лишилось після нього вісімнадцять копійок.
Голос бринів боязкою мрійною радістю тихого липневого вечора, й вплітався в нього тихий, безнадійний смуток неволі.
Мимоволі звернув очі у той бік, де під стіною церкви грався за дня стеблинами блідий юнак з попелястими кучерями - німо сиділи там одні тіні.
Зітхнув крадькома, легко й смутно.
Хтось одчинив церковні двері, й звідтіль зграєю птах вирвались згуки церковних співів...
Посеред церкви перед іконою рясно горіли убогі свічі, немов рій розпалених скорботою очей: вони часто хлипали обпаленими віями і туманились димом чорних сліз. І, збившись у тісний гурт, радісно співали хвалу вимучені люди, заморені й сп’янені од святих казок, і палили для світу, для радощів свої свічі.
«Слава в вишних богу і на землі мир в чоловіціх благоволениє...»
А свічки мовчки плакали перед іконою, схлипуючи сухим тріском, і скам’янів безпорадний, скорботний лик пречистої серед тих заплаканих огнів, як серед огняної, палаючої кропиви...
Тихо хитається перед очима в темному липовому гіллі образ юнака-вигнанця, з блідим лицем, довільно, ритмічно, гойдається, як у колисці,- вперед, назад...
Ще бринять, здається, на очах його сльози земного жалю, але тепер уже, гордий і безмежно вільний, він спокійно виряджається випливати в безбережні
Скрізь навкруги - як на пожарині. Здається, увесь попіл, дим і угілля золотої денної пожежі осипався з високості на землю, завалив, засипав всі затінки, будови, поля і гаї, важким чорним інеєм осів на віти і листя. Самітно блимають на спаленій руїні огники в церкві, де зійшлися на сум погорільці - жебраки, убогі, заблуднені огники.
А вгорі, на чистому випаленому мармурі, високо-високо над ясною пожариною одсвічує далеке море ясних срібних огнів, хвилює таємною красою. Немов щетина срібних стріл і списів, погрожують вони над землею, сплітаючи непереможну перепону людським тліючим замірам, і під довічним ЇХ світлом, таємним і прекрасним, шипить і гасне яд людської ненависті і злоби.
ЧОРНІ МАКИ
Сплять мої товариші, як мерці, стогнуть у сні - мучать їх мертвячі сни.
Встану в темряві і вигляну з своєї могили, помалу-малу, крадькома...
Тихо в палаці Чорної Мари, дрімають по темних вітах жахи, притаїлись...
Стиха, як злодій, запалю мій смуток синій, гарячий, оживлю на ньому серце, засвічу мисль.
І буду думать, і буду писать, писать моє дрібне писання, і буде горіть в могилі живий огонь, поки заспівають півні.
Такого отруйного нуду ніколи не зазнав я, як тої пам’яткової травневої ночі. Тільки упали на землю ночні тіні, у мені пробудилась якась незвичайна тривога - якесь передчуття...
Казали, що тепер весна, що в саду коло зруйнованої мизи [25] чули солов’я, і я виліз із своєї нори. Було тихо, і було видно, хоч листи читай.
Примостившись під землянкою, почав я викликати свої найяскравіші спогади, рідні обличчя, тихі знакомі села, зелені, смутні, овіяні теплом і негодою. Але чого так нудно стало одразу, так тоскно? Очі з несвідомою тривогою все тягнуться туди, де між лісовими квітками сумом чорніє якась нова квітка. Здавалось, що там розцвіла вона, незвичайна, жива, гаряча, куриться чорним сумом, здаля коле жахливими голками і труїть світ. Моторошно стає і неспокійно на душі, мимоволі схоплююсь і поспішаю до неї.
25
– Мизос - розташована за містом садиба з сільськогосподарськими будівлями.
Ах, це ж чорні маки; ті сумні й жахливі квітки, що розцвітають коло палаців Чорної Мари, що після огняного дощу виростають тут, як гриби.
На стеблах бур’яну чорніє під місяцем, потьмарена срібним промінням, кривава марля, як червона квітка, спалена на попіл блискавкою, і одсвічує містичним огнем. І полиняли мої яскраві спогади, як давній, залежаний, цвілий крам. Нудьга і сум чорним рядном огортає душу. Дивлюсь навкруги: тоскна сутінь Чорної Мари стоїть в повітрі, та жахлива тінь, що курявою завжди висить над нами.