Оповідання
Шрифт:
Івашко торкав його рукою і так пильно, так щиро прохав його, що й у груди йому тепло стало, і ноги, і уші ніби нагрілися. А серденько так билося-билося.
Радісний і веселий прийшов Івашко додому. Тільки на поріг - зразу перед себе з медом горнятко виставляє, мамі голосно хвалиться:
– А я, мамо, на кутю меду несу!
– Де ж ти взяв його, сину?
– здивувалася мама.
Івашко нахмурив брівки, ще й ручечкою собі свариться:
– Ні, ні, мамо! Це я не сам узяв, це мені святий ангелик звелів узяти!
– Який ангелик? Де?
Івашко став казати:
– Там у церкві коло ангелика стояло багато-багато і меду, і всячини, то я й випросив у його. Він спершу довго не давав, та я його став так прохати, що і в животі в мене заболіло. Тоді він і сказав мені тихенько-тихенько, так, що я насилу й почув його, каже: «Бери, тільки щоб ніхто не бачив». То я і взяв.
– Ох мені лишенько!
– забідкалася мама.- Та це ж ти украв його!
Івашка узяв жаль на маму, і він заплакав. Пригадав, що казала зрання йому мама, та й собі теж промовляє:
– Не можна так казати, мамо, бо грішка!..
Року од року, як надійде те велике свято, всі ангели у небі співають святим своїм гуртом славу Христу нарожденному: «Слава у вишніх богу...»
А той ангелик маленький як стояв, так і тепер стоїть на колінцях, не насміючи до неба очі підвести, щоб ясно на праведного поглянути бога.
І біла льоля його ще більше стемніла, ще дужче помарніло од сліз його ясне личко. Все, все на йому осмутніло і похмарилось, тільки те святе проміння над його головкою одно не чорніє, сяє, як і раніш сяло.
ПРО ЖИДКА МАРЧИКА, БІДНОГО КРАВЧИКА
Нещодавно було цеє... Вечірнє небо заквітчалось весняними хмарками, мов гірляндами з зеленого барвінку. Сплинув поміж хмари блискучий місяць, і ніби з води виринули у невеличкому місті білі будови того жидівського кварталу, що в темряві здавався таким сумотним та злиденним.
Аж ось упали на трухляві дахи яток та крамниць оксамитові .тіні, сипнув хтось жмені рожевого бляску в сумовиті шибки ветхих віконець, золотом нашвидку побризкав смітники - і увесь бруд жебрацького кварталу згорів, здавалось, на потайному огні.
Занедбаний квартал засяяв, оновлений... На будинках і коло будинків скрізь по улицях міста цвіли в місячному бляску повні глибокої думки суворо-таємничі велетні квітки - переможні, огнево-червоні прапори. Мов після бурі, після грози, що свіжим дощем зросила ці темно-червоні троянди, віяло од їх у місті легким і радісним духом. Подихом волі й братерства. Гомоном м’яким і вільним, як шуми весняної поводі, невважаючи на вечірній час, грало й гуло все місто. Зблизьку і здалеку, з широких улиць і з глухих переулків рясно лунали незлобиві, радісні вигуки, лагідно-бадьорі розмови та вільний, незмушений сміх. Без дружньої, радісної осмішки навіть незнакомі між собою люди не могли зустріватися.
По узенькому переулку кварталу, вимахуючи, як вітряк, руками і спотикаючись на позабивані стовпці, тінню пересувався кошлатий силует.
Коло похилених воріт, що стояли поруч із стареньким будинком, мохом і цвіллю
– Де ти так довго барився, Авруме?
Волохата постать спинилася і взялася рукою в боки:
– Це ти, Ліє?
В тіні єдиного на увесь переулок наполовину засохлого куща акації сиділа на ослончику в білому святковому вбранні молода жінка.
– Еге!
– здивовано промовила вона сміючись.- Да ти п’яний, Авруме?
Аврум Марчик, тихий трудяка-кравець, що в його завжди бадьорий вираз на марному, кволому обличчі, тепер справді скидався на п’яного: його червоні, хоруваті од щоденної праці очі горіли, як підмальовані, уші червоніли свіжими бутонами півоній і горіли, осмішка непереможно розпливалася по обличчю.
– Так, так, Ліє,- промовив він, весело сміючись,- я п’яний, я зовсім п’яний. Дивись - я на ногах не встою!
– І він почав хилитатись по дорозі, затинаючи п’яної пісні, якої наслухався колись на ярмарку од селюків:
– Ой ти, шарлатан! За які ж гроші ти напився?
– сміялася Лія.
Далі перестала сміятися й промовила серйозно:
– Ну, годі, Авруме, скажи краще, де був,- на мітингу?
– Був на мітингу, говорив промови, і всі кричали і в долоні ляскали: браво, біс, Аврум Марчик!
– похвастався Аврум.
– Ти говорив промову?
– неймовірно й іронічно перепитала Лія.- Про віщо ж ти міг говорити?
– Я розказав тільки одну маленьку казочку.
– Яку казочку? Про віщо?
– Ось я тобі зараз розкажу.- І Аврум сів поруч.
Весело насвистуючи щось собі під ніс, мимо проходив велетень Косенко, гуляка-коваль. Аврум завжди чогось боявся його - тепер сміливо і розв’язно обізвався до його:
– Добривечір, товаришу!
Велетень, пригнувшись, став приглядатись до Аврума.
– А-а! Аврум Марчик, бідний кравчик!
– засміявся він і весело додав: - Здоров, здоров, товаришу!
– Ну, що - чуєш?
– просвітлівши, промовив до Лії Аврум, коли висока постать, посвистуючи, як і перше, зникла в тінях.- «Товариш!»
Лія нічого не сказала, зітхнула повними грудьми, і радість теж тихо засяяла на її молодому обличчі.
– Авруме, розкажи, про що там говорили на тому мітингу,- лагідно, з цікавістю почала вона прохати Аврума.
Аврум почав вигадувати жінці якусь казку, що ніби її він казав на мітингу.
Справді ж було воно не так. В дійсності він не міг сказати людям тієї казки. Під час гарячих промов на мітингу, які одна за другою огняним дощем сипалися з трибуни, вона спалахнула у його полум’ям, забила дух, і його вихрем винесло на трибуну. Аврума всі знали в місті, завжди нужденного і завжди бадьорого, всі знали і всі любили за його щирі, хоч і невдалі вигадки. Тепер усі сподівались од його якогось жарту, і одна його постать на трибуні вирвала тоді з натовпу бурю радісного галасу і тріскучих аплодисментів.