Орлі, син Орлика
Шрифт:
Що ж, припустимо…
– Дозвольте нарешті увійти також матері та служниці, бо інакше вони навряд чи заспокояться, – мовив між тим граф де Лазіскі.
Де Прованс делікатно кахикнув і наказав пропустити тих, кого стримували солдати. До їдальні миттю увірвалися дві жінки. Старша за віком (явно служниця) кинулася до похнюпленого хлопця, молодша ж благально склала на грудях руки й швидко-швидко залопотіла щось німецькою.
– Що вона там белькоче?.. – поморщився де Брольї, який погано розумів різку грубувату
– Так, я теж не надто второпав, – чесно зізнався Субіз.
Принц Лотаринзький збирався було відповісти, та де Лазіскі випередив його:
– Пані Катарина дуже схвильована за сина й усіляко вибачається перед нами за його поведінку, що б він там не утнув.
– То вона теж не знає?..
– І вона також. А втім, прошу довірити цю справу мені. Я її миттю заспокою і з'ясую все, що треба.
Французи одразу зрозуміли задум: німецька графа де Лазіскі була чистішою й вишуканішою, ніж навіть у самого принца Лотаринзького. Це завжди справляло враження…
Де Брольї кивнув. Граф звернувся до хлопця, говорив не надто суворо, проте твердо. Незважаючи на критичність хвилини, син і матір здивовано перезирнулися.
– Либонь, їх дивує, що чистокровний німець робить у компанії окупантів!.. – тихесенько прошепотів де Провансу задоволений ефектом принц Лотаринзький. Губернатор кивнув. Тим часом де Лазіскі повторив запитання, при цьому поплескав хлопця долонею по плечу. Той недовірливо зиркнув на графа і пробурмотів у відповідь щось невиразне.
– Й-йог-ган-н Вол-льф-ф-ган-нг-г?! – мати хлопця не втрималася від гнівно-переляканого скрикування, її обличчя й шия вкрилися червоними плямами.
Стара служниця відсахнулася настільки різко, що ледь не впала.
Принц Лотаринзький відверто розреготався.
А незворушний граф де Лазіскі переклав спеціально для тих, хто погано розумів грубу німецьку:
– Хлопець каже, що французів називають жабоїдами, тож він вирішив перевірити, що саме ми їмо на обід. Каже, дуже розчарований, що нам подавали не жаб, а рибу.
Тепер уже реготали майже всі французи: і маршал де Брольї, і принци Субіз та Камілл Лотаринзький, і граф Tea де Торас де Прованс, і ад'ютант Філіпп, і двоє солдатів на порозі. Серйозним лишався тільки граф де Лазіскі, який під переляканими поглядами матері юного бешкетника і старої служниці продовжив розмовляти з хлопцем:
– Наскільки я знаю, ти один з дітей пана радника юстиції Йоганна Каспара Гете, а звуть тебе Йоганном Вольфгангом?
– Так, гер генерал.
– Зараз іде війна, тож говоритиму з тобою, як із дорослим, бо у такий час скидку на юний вік не роблять. Розумієш мене?
– Так, гер генерал.
– Отже, Йоганне Вольфгангу Гете, ти хоч би розумієш, яку дурість утнув?
Мовчання.
– Йогане Вольфгангу, відповідай, коли тебе запитують. Тим паче, коли запитую
– Не розумію, гер генерал.
– Ти прокрався у кухню і почав нишпорити там – чи не так?
– Так, гер генерал.
– Тебе помітив наш кухар і здійняв ґвалт – чи не так?
– Так.
– А чому саме, розумієш?
– Не розумію, гер генерал.
– Точно?
– Точно.
– Кухар подумав, що ти хочеш отруїти нашу їжу, аби таким чином знищити верхівку французького штабу.
– Гер генерал, я хотів лише дізнатися!..
– Чи не подають нам на обід жаб?
– Так, гер генерал!..
– Йоганне Вольфгангу, зараз іде війна, а це ніяка не гра.
– Але ж, гер генерал!..
– Йоганне Вольфгангу, ти хоч би розумієш, якій небезпеці піддав не тільки себе, але й свою родину?
– Він не хотів!.. – кинулася до графа де Лазіскі вкрай схвильована молода жінка. Генерал (точніше, польний маршал) поглянув на неї доволі прохолодно і проскреготав:
– Фрау Катарина Елізабет, я попросив би вас не втручатися, якщо можливо. Ваш син достатньо дорослий, щоб самостійно відповідати за свої вчинки.
Коли ж наполохана матір відступила, повторив:
– Ти розумієш, що піддав небезпеці також свою родину? А можливо, і все місто?
– Ні, гер генерал.
– Замах на життя керівників французького штабу одного з синів радника юстиції Гете кидає тінь на всю родину Гете. Чи ти маєш щось заперечити?
Хлопець лише похнюпився і втупив погляд у підлогу. Де Лазіскі натиснув знизу кулаком на його підборіддя, примушуючи поглянути собі в очі, й додав:
– До того ж, твоя мати Катарина Елізабет Гете, уроджена Текстор, є дочкою бургомістра Франкфурта – а це вже пляма на все ваше місто.
– Але ж я не робив замаху!.. – Хлопець дивився на графа тепер уже якось ображено.
– Він ще дитина, гер генерал, він не мислив нічого дурного!.. – підтвердила перелякана мати. Граф знов суворо подивився на неї, обвів прискіпливим поглядом інших, які вже нареготалися досхочу, а тепер уважно прислухалися до їхньої бесіди, не вбачаючи підстав для подібної підозріливості. Особливо виразними були очі де Брольї. «Нумо, графе, облиште цю комедію! Хіба ж не зрозуміло, що хлопець не бажав злого, а просто вдовольняв цікавість?» – здавалося, запитував маршал.
Нарешті де Лазіскі мовив:
– Я вірю, що юний Йоганн Вольфганг не мислив нічого дурного. Охоче вірю. Але врахуйте, що приблизно у його віці я спочатку став заручником-гарантом військового союзу мого батька з турками, а згодом із шаблею в руках обороняв матір, братів і сестер від солдатів ворога. Зрозумійте вірно: я був дитиною, тим не менш, війна мене не обійшла.
– У такому юному віці?! – здивувалася жінка.
– У такому юному віці, фрау Катарина Елізабет.
– Ви дуже відважні, гер генерал…