Орлі, син Орлика
Шрифт:
– А ви, батьку?..
– Що – я?
– Хіба можете сказати ви, що завжди і повсякчасно робили вірні ставки? І хіба ви самі ніколи не ризикували життям не тільки своїм, але й моїм, наприклад?..
Гетьман лише мовчки подивився на сина й розтер вкрите кіптявою обличчя, на якому піт з чола вже встиг проборознити декілька світлих доріжок. Що там він збирався відповісти, так і лишилося нез'ясованим: у двері постукав посланець Семена Півторака, який прийшов довідатися, чи все гаразд з родиною Орликів. Причина такого занепокоєння була зрозумілою: Півторак
– Пішли, синку, гостя приймати, – мовив Пилип, здіймаючись на рівні. – А про те, що сталося вдень, договоримо потім.
Гетьман скуйовдив волосся на маківці сина й додав тихіше:
– Потім, не зараз…
Глава 2
Борги і кохання
Січень 1759р. від Р.Х.,
Російська імперія, Санкт-Петербург
Лише якусь годину Ле-Клерк провів у наскрізь просяклому вологою темному підвалі, але встиг змерзнути так, ніби весь цей час простояв на пронизливому вітрі лише у спідньому. Лікар відірвав очі від порослої темно-зеленим мохом стіни й подивився на слідчого. І як цей неборака примудряється просиджувати тут цілими днями?!
Слідчий розцінив погляд піддослідного по-своєму, якось дуже специфічно, оскільки мовив презирливо і трохи насмішкувато:
– То що, мусью дохтур розповідатиме нарешті все-все?
– Тобто?.. – Лікар посерйознішав, підібгав губи. Але на слідчого це не справило жодного враження, оскільки він продовжив спілкуватися тим самим презирливо-насмішкуватим тоном, що і досі:
– Отже, мусью дохтур продовжує грати у мовчанку? Гаразд, гаразд…
Ле-Клерку почала набридати ця комедія. Окрім того, скільки ще можна мерзнути у цьому клятому підвалі?! Тож він вирішив прискорити розвиток подій:
– Послухайте, пане… Як вас там звати…
– Для тебе, мусью дохтур, я – найгірший жах, от хто я для тебе такий! – спробував перейти у наступ слідчий. Проте на настільки брутальну провокацію Ле-Клерк не піддався:
– Послухайте, дорогоцінний мій жахлику, ви знаєте, хто я такий?
– Оце я й намагаюся з'ясувати в тебе, жабоїде, вже биту годину…
– Отже, дорогоцінний мій, знайте, що я – Ніколя-Габріель Ле-Клерк, особистий лікар Її Імператорської Величності Єлизавети Петрівни, тоді як ви…
– Те-те-те!.. Пішло, поїхало…
– Послухайте, шановний пане!..
– Ні, це ти послухай, жабоїде!..
Близько хвилини вони їли один одного очима, щосили намагаючись навіть не кліпнути.
– Між іншим, ви відриваєте мене від виконання надто важливих обов'язків при високошляхетній особі Її Імператорської Величності, – нарешті процідив крізь зуби Ле-Клерк.
– На що маю повне й законне право, – не розгубився слідчий.
– Сумнівно
– Сумнівайся, жабоїде, сумнівайся, якщо хочеш.
– Хіба вам невідомо, що Її Імператорська Величність почуваються зле?..
– Тобі, либонь, теж несолодко сидіти у моєму підвалі, – криво посміхнувся слідчий, відводячи нарешті очі. – Але ти, мусью дохтур, врахуй, що по-справжньому я за тебе ще навіть не брався. Тож зізнавайся краще зараз…
Раптом Ле-Клерк здогадався про дещо.
– Послухайте, шановний, – мовив він якомога проникливіше, – у вас що, ревматизм?
Слідчий нервово сіпнувся, зиркнув на імператорського лікаря з-під насуплених брів, але не відповів нічого.
– Ну, так-так, авжеж, – Ле-Клерк зітхнув із співчутливим виглядом. – Заробиш ревматизм у такій сирості, еге ж…
– Це тебе не стосується, дохтуре, – пробуркотів слідчий, але вже без жодної насмішкуватості чи презирливості.
– А хочете, допоможу?
– Я тебе, жабоїда, спитав, здається…
– Ні, правда-правда, допоможу!
– Послухай-но, ти!..
Втім, слідчий добре розумів, що поганого лікаря до царственої персони і на гарматний постріл не допустять. Отже, після настільки звабливої пропозиції беззаперечного майстра своєї справи кричати на нього… якось, знаєте, не личить… Навіть природному хамові…
– Отже, дохтуре, я тебе востаннє по-доброму запитую: до якої масонської ложі ти приписаний? Відповідай чесно і відверто, немов своєму духівникові. І по-доброму, інакше я візьмуся за тебе по-злому…
– Не належу до жодної.
– Щиро тобі раджу, жабоїде!..
– Так само щиро повторюю: я не належу до жодної таємної ложі «вільних каменярів».
Пару-трійку хвилин помовчали, потім слідчий мовив:
– Ти добре подумав?
– Звісно, що добре.
– Ну, то як?..
– Що саме?
– Те, про що запитую: масон ти, жабоїде, чи ні?!
– Я ж сказав…
– А ти ще, ще раз повтори, дохтуре.
– Навіщо?
– Бо я так наказую.
– Я вже відповів…
– Повтори, жабоїде.
– Зрозуміло й недвозначно…
– Я недочув.
– Хіба?..
– Оглух раптом, знаєш… На одну-єдину мить.
– Я не належу до жодної таємної ложі «вільних каменярів».
– Так-таки до жодної?..
– Абсолютно.
Знов помовчали.
– Не передумав?
Ле-Клерк замружився і глибоко зітхнув. Нібито не розуміючи, до чого хилить слідчий, лікар мовив якомога спокійніше:
– Послухайте…
– То що, зізнаєшся нарешті?
– Послухайте, шановний, якщо я не встигну вчасно замовити всі необхідні компоненти для ліків Її Імператорської Величності…
– А мені, знаєш, не потрібно, щоб якийсь там жабоїд отруїв Її Імператорську Величність Єлизавету Петрівну, дочку нашого славетного імператора Петра Великого! Ти мене добре зрозумів?!
– З чого це ви взяли, нібито я збираюся отруїти Її Імператорську Величність?! Що за нісенітниці?!
– Бо ти, жабоїде, – клятий масон. Масон і прусський шпигун.