Останній берег
Шрифт:
Він метнувся праворуч, до риштака, а далі, намагаючись схитрувати, пригальмував біля однієї з численних кладочок, шаснув у бічну вуличку, завернув за ріг і, діставшись набережною до наступного перехрестя, перебіг через канаву по іншій кладці. Підбори його черевиків голосно гупали по бруківці, і це був єдиний звук у тиші сонного міста. Перебігши через кладку, Арен зупинився, щоби роззутися, але шнурівки у темряві заплуталися, а переслідувачі й далі гналися за ним. Небавом ліхтар грабіжників блимнув на протилежному березі помийної річки, а відтак приглушене відлуння їхніх важких кроків знову почало наближуватися. На жаль, Аренові не вдалося відірватися від них. Тепер
— Ось ваші гроші! — крикнув він хрипко, задихаючись. І побіг далі. Але вулиця раптом уперлася в стіну — не було ні перехрестя, ні зоряного неба попереду — глухий кут. Не зупиняючись, Арен розвернувся і помчав назустріч своїм переслідувачам. Світло ліхтаря засліпило його, але юнак, щось відчайдушно волаючи, пішов напролом.
* * *
Перед Ареновими очима туди-сюди погойдувався ліхтар — слабенька жовта цятка світла у неозорому мерехтливому тумані. Він довго дивився на нього. Потім світло почало слабшати: чиясь тінь затулила його, а коли вона щезла, ліхтар більше не горів. Юнакові стало трохи прикро через те, що світло погасло; а може, він пожалів самого себе, бо тепер вже пора було прокидатися.
Утім, темна ліхтарня й досі висіла на щоглі. Навколо простирався безмежний океан, осяяний блідим промінням вранішнього сонця. Гупав барабан. І в такт йому важко рипіли корабельні весла. Дерев'яна палуба стогнала сотнями тоненьких голосків. На носі галери вивищувався чоловік і щось наказував матросам, котрі стояли перед ним. Усі ті, хто був скутий одним ланцюгом із Ареном, мовчали. У кожного в'язня залізний обруч на поясі і кайдани на зап'ястках були з'єднані коротким важким ланцюгом із оковами іншого бранця. А залізний пояс, крім того, ще й був зачеплений за прибиту до палуби скобу, так що можна було тільки сидіти або лежати, але не стояти. А втім, бранці у крихітному тісному трюмі сиділи настільки щільно, що лягти також було неможливо. Арен сидів попереду, біля самого виходу на палубу. Коли він зводив голову трохи виїде, то бачив трап з поручнями і край настилу між трюмом і бортами.
Арен кепсько пам'ятав про те, що трапилося минулої ночі після його відчайдушної втечі, яка безславно завершилася в якомусь глухому куті. Він борюкався, потім його збили з ніг, зв'язали і кудись довго тягли. Арен запам'ятав схожий на моторошний шепіт голос одного із напасників. Відтак вони опинилися у приміщенні, що нагадувало маленьку кузню, у ковальському горні вирувало яскраве полум'я... Більше юнак не пам'ятав нічого, натомість виразно усвідомлював, що зараз він пливе на невільницькій галері і що його везуть на продаж.
Утім, набагато більше від цих прикрих думок йому дошкуляла спрага. Все тіло щеміло від побоїв, а голова ледве не репалася від болю. Коли зійшло сонце, його яскраві промені, наче стріли, вп'ялися Аренові в очі.
Перед полуднем кожному невільнику дали окраєць хліба і дозволили ковтнути води зі шкіряного міха, який їм по черзі підносив до вуст чоловік із грубим і хитрим обличчям. Його шию прикрашав широкий, інкрустований золотом шкіряний обруч, схожий на собачий ретязь, а коли Арен почув,
Питво та їжа на якийсь час полегшили страждання бранців, у голові Арена трохи розпогодилося. Він поглянув на обличчя своїх побратимів по нещастю — на трьох, що сиділи на лаві поруч із ним, і на чотирьох, що тіснилися за їхніми спинами. Дехто з них сидів, опустивши голову на підняті коліна; один в'язень — мабуть, хворий чи одурманений зіллям, — немічно відкинувся назад. Праворуч від Арена сидів широколиций вилицюватий хлопець років двадцяти.
— Куди вони нас везуть? — запитав його Арен.
Юнак поглянув на нього — їхні обличчя опинилися майже впритул — і лише посміхнувся, знизавши плечима. Арен подумав, що він, напевно, також цього не знає, аж тут парубійко ворухнув скутими руками і, роззявивши все ще усміхнений рот, показав туди, де мав бути язик: там зяяла порожнеча і виднівся лише чорний обрубок.
— Мабуть, на Соул, — промовив хтось за спиною Арена.
— Або ж на Амрунський ринок, — підхопив інший.
Через мить всюдисущий чоловік у нашийнику просичав до них із палуби:
— Стуліть писки, якщо не хочете потрапити на сніданок акулам.
Усі одразу ж замовкли.
Арен спробував уявити собі ці міста: Соул, Амрун. На тамтешніх ринках торгують рабами. Їх, мабуть, шикують перед покупцями, як волів або овець на торговиці в Берилі. І він також стоятиме там, закутий у кайдани. Хтось купить його, приведе додому і спробує ним попихати, а він, звісно, відмовиться коритися. Або підкориться і спробує втекти. І тоді його вб'ють. А втім, уб'ють його у будь-якому випадку. І навіть не в тому річ, що все його єство не сприймало рабства — він іще остаточно не оговтався і був занадто кволим для такого бунту. Арен просто знав, що не зможе бути рабом, а тому через якийсь тиждень однаково помре чи загине. І хоча юнак сприймав це як жорстоку правду життя, проте йому все-таки стало так страшно, так страшно, що він вирішив більше не думати про майбутнє. І втупив погляд у підлогу, роздивляючись чорні від бруду дошки. А палюче сонце обпікало його голу спину, і нестерпна спрага лещатами стискала пересохлу горлянку...
Нарешті сонце сховалося за обрій і прийшла ніч — ясна, прохолодна. З неба пронизливо дивилися далекі зорі. Стояв мертвий штиль і гупання барабана, як повільні удари серця, задавало веслярам ритм. Удень дошкуляла спека, а тепер на зміну їй прийшов холод. Спину Аренові трохи зігрівали закуті ноги сусіда ззаду, а лівий бік відчував тепло, що струменіло від тіла німого парубка, котрий сидів, зігнувшись у три погибелі і мугикаючи якусь одноманітну мелодію.
Змінилася команда веслярів, і знову почав гупати барабан. Арен мріяв про відпочинок, але сон тікав від нього. Нили кістки, а змінити позу було неможливо. Він тремтів від холоду, мордований болем і спрагою, і дивився на зоряну хитавицю — небесні світила погойдувалися над головою у такт зусиллям веслярів, на мить завмирали, і знову починали погойдуватися, і знову завмирали.
Біля щогли перед лядою трюму зупинилися двоє — чоловік у нашийнику і ще хтось; маленький ліхтар, що висів над ними, вихоплював із темряви обриси їхніх постатей.
— Туман, хай йому грець! — почулося ненависне шамотіння чоловіка в нашийнику. — Звідки, скажи мені, у Південних Широтах узявся цей клятий туман в цю пору року? Не щастить, та й годі!
Барабан продовжував відбивати ритм. Зорі погойдувалися, завмирали, кружляли. Аренів сусід, хлопець із вирваним язиком, раптом здригнувся всім тілом і, підвівши голову, жахливо, по-звірячому завив.