Останній берег

Ле Гуин Урсула Кребер

— О так, співати він уміє. Арене, заспівай-но нам що-небудь, синку!

— Я ніяк не можу змусити цю лютню грати трохи бадьоріше, — Арен, усміхаючись, визирнув у вікно. — Їй чомусь хочеться ридати. Що бажаєте послухати, любі господарі?

— Щось новеньке, — пробурчав староста.

Лютня легенько забриніла, коли юнак торкнувся її струн.

— Що ж, гадаю, цієї пісні ви іще не чули, — сказав він і заспівав:

Де прозорі протоки Солеї, Де похилені віти червоні, Що свій цвіт осипають

на неї, На чоло її й щоки, солоні Від тих сліз, що за милим пролила. Павіть біла і гілка червона — Чорний смуток терпіти несила... Прокляну найстрашнішим прокльоном Тих, що справи ганебні вершили!

Вони так і завмерли — з гіркими, упертими виразами на похмурих обличчях, склавши на колінах грубі, призвичаєні до важкої праці руки. У теплих південних сутінках люди тихо слухали пісню, тужну, як ячання лебедя над холодними водами Еї. Лютня вже замовкла, проте вони ще довго сиділи в цілковитій тиші.

— Дивна якась музика, — нарешті озвався хтось із них.

Інший, котрий, вочевидь, самовпевнено вважав Лорбанері центром Всесвіту, заявив:

— Чужинські пісні завжди якісь похмурі і темні.

— А ви нам заспівайте щось своє, — попросив Яструб. — Я б і сам з охотою послухав щось веселеньке. Бо мій небіж завжди співає лише про славних героїв, які давно загинули.

— Ану, дай-но мені лютню, хлопче! Тепер я спробую, — запропонував отой, що нарікав на чужинські пісні. Він прокашлявся і затягнув простеньку пісеньку про баклагу доброго вина, раз у раз вигукуючи: "Гей, гоп! Ми п'ємо, бо чудово живемо!". Але ніхто чомусь не підхопив його бадьорої співанки, і він вигукував своє "гей, гоп" сам-один.

— Ну от, уже й співати ніхто не вміє, — сердито промовив він перегодя. — А все ота молодь винна, вічно їм кортить щось перекрутити, а давніх пісень і знати не хочуть.

— Та ні, річ не в тому, — заперечив худий. — Просто весь світ сходить на пси. Куди не глянь, скрізь щось не так.

— Авжеж, — прошамотів найстарший з-поміж них. — Щастя покинуло нас, от що! А коли нема талану, то годі й старатися.

Після цих слів розмова якось миттєво згасла. Остров'яни розійшлися по домівках, а Яструб залишився сам на призьбі від вікном їхньої кімнати. І лише тепер Архімаг нарешті розсміявся. Але сміх той був гіркий і невеселий.

До кімнати, у якій з лютнею сидів Арен, увійшла сором'язлива дружина господаря заїзду і постелила подорожанам на підлозі; потім вона пішла, а мандрівці вляглися спати. Однак на кроквах під високою стелею аж кишіло кажанами. Вони цілісіньку ніч пронизливо верещали і вилітали крізь незасклені вікна. Лише на світанку кажани нарешті повернулися "додому" і затихли, повиснувши на кроквах головами вниз.

Мабуть, через метушню кажанів Арен спав кепсько. Йому вже досить давно не доводилося спати на березі, тому тіло відвикло від нерухомості землі. У напівдрімоті юнакові здавалося, ніби твердь під ним хитається, хитається... а потім починає щезати, провалюватися... і він прокидався від жаху. Коли ж Арен, нарешті, заснув по-справжньому, то знову опинився прикутим до лави у трюмі невільницької галери. Поруч сиділи інші раби, але всі вони були мертвими. Він рвонувся із цього сну ще лютіше, ніж із попереднього, але щойно отямившись, знову провалився у цю нестерпну змору. Зрештою, йому наснилося, що він залишився на галері сам-один, закутий у

кайдани, не маючи сил навіть поворухнутися. А потім якийсь дивний монотонний голос наказав йому: "Звільнися від кайданів". Юнак спробував звестися на ноги, і це йому вдалося. А відтак опинився посеред неозорого похмурого пустирища, над яким важко нависло захмарене небо. І в самій цій місцевості, і в задушливому повітрі над нею витав первісний жах. І Арен опинився в осередді цього жаху, не знаючи, як йому вибратися звідси. Ніде навколо не було ні стежок, ні доріг, але він усвідомлював, що йому належить знайти рятівний шлях із цієї дикої пустелі, яка, здавалося, не має ні кінця, ні краю... Він спробував кудись іти, але спіткнувся і прокинувся.

Незабаром почало світати, тож вони встали разом із сонцем і трохи перегодом рушили у місто. Яструб щиро розпитував людей про емель-камінь. Хоча ніхто з тутешніх мешканців до пуття не знав, що це за камінь, зате в кожного була своя думка стосовно того, де його шукати. Вони завзято сперечалися, а Яструб уважно дослухався до їхніх розмов, намагаючись дізнатися про зовсім інші речі — адже насправді емель-камінь його анітрохи не цікавив. Зрештою, вони з Ареном вийшли на дорогу, котру вказав їм староста, і рушили до кар'єру, в якому добували синювату глину для фарбування шовку. Однак на півдорозі Яструб звернув убік.

— Десь тут має бути будинок, — пояснив він. — Вони казали, що оті фарбарі, які колись були чарівниками, а потім утратили свою магічну силу, живуть десь неподалік.

— А який сенс розмовляти з ними? — запитав Арен, котрий іще надто добре пам'ятав Хейра.

— Звідкись же почалися тутешні негаразди, — різко урвав його маг. — Десь же має бути точка відліку. Тож мені потрібен провідник, котрий знає дорогу туди, де почалося це лихоліття!

Сказавши це, Архімаг рушив далі. Арен зітхнув і поплентався за ним.

Будинок фарбарів стояв осторонь від людей, його зусібіч оточували хурбові хащі. Колись то була чудова кам'яна будівля, але тепер і сам дім, і дерева навколо нього мали вельми занедбаний вигляд. Вицвілі шовкові кокони, що їх не змогли чи не захотіли позбирати господарі, висіли на обгризеному гусінню гіллі, а землю навколо дерев укривав грубезний шар мертвих личинок і метеликів. Навколо стояв сморід гнилості, і щойно вони опинилися у гущавині цих здичавілих нетрів, Арен раптом ясно пригадав те жахіття, яке снилося йому минулої ночі.

Вони ще не встигли зійти на ґанок, як двері відчинилися і з дому вискочила розпатлана сива баба. Вона розлючено витріщила на мандрівців підозріло червоні очі, а тоді загорлала на всі заставки:

— Ану геть звідси, хай вам грець, злодіяки, брехуни безсоромні, недоумки кляті! Геть, кажу, геть! Трясця вашій матері!

Яструб зупинився, стежачи за жінкою здивованим поглядом, а тоді якось дивно повів рукою і промимрив:

— Оминай нас!

Помітивши це, жінка замовкла і витріщилася на нього.

— Навіщо ти це зробив?

— Щоби відвести твої прокльони.

Вона ще раз зміряла його пильним поглядом, а тоді хрипко спитала:

— Чужинці, мабуть?

— Так, ми з Півночі.

Жінка підійшла ближче. Спочатку Арен ладен був подражнитися з крикливою старою, котра репетує не своїм голосом, стоячи на ґанку, але тепер, коли він роздивився її краще, йому стало трохи ніяково. Її вбрання було брудним і неохайним, з рота тхнуло, а в очах застиг болісний вираз.

— Я більше не маю сили, щоб тебе зурочити, — сказала вона. — Не маю сили. — Жінка повторила Яструбів жест. — У ваших краях це ще й досі діє?