Останній берег
Шрифт:
Арен уже давно намагався не зважати на Сеплі, але це виявилося просто неможливим. Він так чи інакше постійно стикався із божевільним фарбарем. А втім, божевілля Сеплі мало певні особливості — власне кажучи, він був не просто божевільним, незважаючи на свою скуйовджену чуприну та безтямні очі. По суті, безумним у ньому був лише той нездоланний жах, з яким він ставився до моря. Щоб уперше сісти у човен, Сеплі довелося вчинити справжню наругу над своїм єством, але він так і не зміг оговтатися від цього потрясіння. Зазвичай він сидів, скорчившись і похиливши голову, щоби не бачити ні моря, що простиралося навколо, ні вутлого човника — беззахисної трісочки посеред жахного безмежжя вод. Коли Сеплі спробував
— Я подумав, що ти вирішив утопитися, — сказав він, і Арен не зміг утриматися від сміху.
Якось пополудні, коли Яструб сидів, занурившись у роздуми, Сеплі, обережно хапаючись за снасті, підсунувся до Арена і пошепки спитав:
— Ти ж не хочеш помирати, правда?
— Звичайно, ні!
— А він хоче, — сказав Сеплі, киваючи підборіддям у бік Яструба.
— Звідки ти це знаєш?
Арен раптом заговорив гордовито і владно, що, правду кажучи, було для нього природним, а Сеплі сприйняв це як належне, хоч і був років на десять-п'ятнадцять старшим за юнака. Він відповів із покірною запобігливістю, хоча й у вже звичній для себе уривчастій манері:
— Він хоче знайти таємне місце. Але я не розумію, навіщо це йому. Він же не хоче... Він не вірить... в обіцянку.
— У яку обіцянку?
Сеплі гостро поглянув на Арена, і щось людське на мить ожило в його очах. Але воля його виявилася слабшою, ніж у юнака, тож фарбар тихо відповів:
— Ти сам знаєш. Життя. Вічне життя.
Арен здригнувся. Він раптом пригадав свої сни: вересове пустище, жахливу вирву, скелі, сутінкове світло... То була смерть, то був жах смерті. Це від смерті він повинен утікати, шукаючи шлях, що веде геть із країни мертвих. А на порозі потойбічного світу стоїть постать, увінчана тінями, і тримає в руці крихітний, як перлина, вогник — полум'я вічного життя. Арен уперше подивився Сеплі просто у вічі: очі були карими і напрочуд ясними. У них юнак прочитав, що його здогад правильний і що Сеплі теж володіє цим знанням.
— Він, — сказав фарбар, знову кивнувши підборіддям на Яструба, — нізащо не віддасть свого Імені. Але ніхто не зможе протиснутися туди разом зі своїм Іменем. Шлях занадто вузький.
— А ти бачив цей шлях?
— У темряві, у своїй душі. Але цього недостатньо. Я хочу потрапити туди сам, хочу побачити цей шлях на власні очі, при світлі дня. А що, коли... коли я помру, так і не відшукавши тієї місцини? Більшість людей не може знайти цей шлях, вони навіть не знають, що він існує. Це до снаги лише небагатьом, адже щоби потрапити туди, доведеться пожертвувати всією своєю силою. Жодна магія там не діє. І не існує жодних імен! Із цим дуже важко змиритися. Але коли ти... помираєш, твій розум... помирає разом з тобою. — Він здригався від жаху при кожному слові. — Я хочу знати напевне, що зможу повернутися. Я хочу там побувати. Але з того боку, де життя. Мені хочеться жити, жити без страху. І я ненавиджу... я ненавиджу цю воду.
Фарбар підібгав руки та ноги, немов павук, і втяг свою вогненно-руду голову у плечі, щоби не бачити моря.
Після цієї розмови Арен уже не боявся вступати з ним у розмову, знаючи, що Сеплі поділяє не тільки його погляди, а й побоювання. Якщо справи стануть кепські, може, Сеплі виступить разом із ним проти Яструба.
Помалу просувалися вони на захід, гнані легким вітерцем по спокійному морю. Яструб хотів, аби Сеплі служив їм за провідника, та користі від того було мало. Він нічого не знав про море, ніколи не бачив морських карт і взагалі, вперше опинившись у човні, до смерті боявся води. І маг сам вів їх,
Час від часу Яструб говорив з Ареном про те, як керувати човном, купався разом з ним у теплому морі чи бажав йому доброї ночі під величезними зірками — у такі хвилини всі ці думки здавалися юнакові повною нісенітницею. Він дивився на незворушне обличчя свого супутника і думав: "От мій володар і друг".
І йому здавалося неймовірним, що він міг засумніватися у ньому. Але трохи згодом сумніви знову поверталися до юнака, і вони із Сеплі обмінювалися багатозначними поглядами, попереджаючи один одного про їхнього спільного ворога.
Кожного дня сонця пекло немилосердно, але світило якось тьмяно. Його світло наводило оманний глянець на морські хвилі, що ліниво здіймалися. У воді відбивалася первозданна, нічим не скаламучена блакить неба. Потягнув легенький вітерець — і відразу вщух. Вони розгорнули вітрило, щоби піймати його і продовжити СВОЄ неспішне плавання в нікуди.
Якось по обіді задув, нарешті, попутний вітерець, і Яструб ткнув пальцем у небо, показуючи на сідаюче сонце, і сказав:
— Дивіться.
Високо понад щоглою летіла, ніби накреслена на небі чорна руна, зграйка чайок. Вони прямували на захід. "Світозор" пішов за ними, і наступного дня на обрії показався великий острів.
— Ось він, — показав Сеплі. — Острів, який ми шукаємо. Ми мали приплисти на нього.
— Те місце, за яким ти шукаєш, воно тут?
— Так, нам туди. Далі плисти нікуди.
— Це, мабуть, Обехол. Окрім нього, у Південних широтах є ще один острів — Велогі. А острови Західних широт лежать набагато західніше від Велогі. Це справді те місце, Сеплі?
Фарбар роззлостився так, що в очах його блимнув божевільний вогник. "Але ж мислить він розумно, — думав Арен, — не те що тоді, на Лорбанері, коли ми з ним уперше побачилися".
— Це тут. Нівроку ми пропливли, але те місце, яке ми шукаємо, знаходиться саме на цьому острові. Якщо хочеш, я можу заприсягнутися. Можна мені заприсягтися своїм ім'ям?
— Не можна, — відрізав суворим тоном Яструб, котрий дивився на кремезнішого фарбаря знизу вгору. Тримаючись за щоглу, Сеплі випростався на повен зріст, щоби краще було видно острів. — Навіть не намагайся, Сеплі.
Фарбар насупився, так ніби з люті чи від болю. Тоді кинув погляд на синіючі просто перед носом човна гори, що здіймалися над неспокійним водним обширом, і промовив:
— Ви взяли мене за проводиря. Ось місце, яке ви шукаєте. Нам потрібно зійти тут на берег.
— Ми зійдемо на берег так чи інакше, бо мусимо запастися водою, — зауважив Яструб, прямуючи до румпеля.
Сеплі знову зайняв своє місце під щоглою і щось бурмотів собі під ніс. До Арена донеслося, як він говорить раз за разом:
— Присягаюся своїм ім'ям. Своїм ім'ям.
Він повторював і повторював ці слова й щоразу морщився, як від болю.
Під подувами північного вітерцю вони наблизилися до острова і попливли уздовж берега в пошуках зручної для висадки місцини чи гавані. Але по всій довжині берегової смуги в жаркому мареві сонця оглушливо ревіли буруни. Схили гір, які до самісіньких вершин були укриті лісом, купаючись у світлі, тікали углиб острова.