Останній гетьман. Погоня
Шрифт:
– Нижче ліве крило опускайте. Заходьте від куща. Швидше, швидше ворушіться.
– Скажеш це вночі своїй жінці.
Молодиці витягли волок. Він був повен риби. Витрусили його на траву, зайшли ще раз. А тоді перебирали рибу, сортували. А під триногою, під велетенським казаном уже горів вогонь. Кирило повернувся, щоб іти, але його зупинив сотник:
– Лишайтеся, пане гетьмане, покуштуєте юшки: сомик попався і два судаки. І лини є гарні. Такої юшки ви ніколи не їли. Не погребуйте.
Це було сказано так просто, так щиро, що Кирило, хвилю провагавшись, погодився.
Юшка була справді дуже смачна, з петрушкою, цибулею,
– Горілку де берете? – запитав Кирило.
– Самі шафуємо, – не став обманювати сотник. – Тільки ми для себе, це он Середина-Буда шафує на пів-Московії.
«Треба буде довідатися все про горілчаний промисел, – подумав гетьман. – І навести там лад». Вони одійшли під вербу, розмовляли, Кирило розпитував про сусідні села, які також належали йому, котрі з них козацькі, скільки землі, які мають промисли. В цей час з вулички, яка вела на луг з села, підійшла дівчина, чи жінка, тілиста, з великим круглим обличчям, з великими, як паляниці, грудьми, в баєвій з мушками юпці, передня запаска – синя, задня – червона.
– Пане сотнику, – з ходу сказала вона крикливим голосом, – Омелько мене збезчестив.
– Отакої, – вибив об вербу люльку сотник. – От негідник, от почвара. Ось я йому. – І до дівки: – А ти що хочеш, щоб я його на тобі женив?
– Свят-свят, нащо він мені здався.
– Тоді що?
– Відшкодування.
Сотник підморгнув гетьману:
– Компенсації. Грішми? Добре, буде тобі відшкодування. Приходь, як череда йтиме. – І покликав від казана хлопця: – Степане, жени до мене Омелька.
За півгодини Омелько стояв перед сотником. Високий, вислоплечий, висловухий, з великими, здивованими, як у теляти, очима.
– Слухаю пана сотника.
– Ах ти розпутник, ах ти курвій, ти що ж це… Вівдю збезчестив. Мабуть, цноту її забрав.
– Яка там цнота, – махнув рукою Омелько.
– Тим більше. Добрий чоловік бачить калюжу – обійде її. А ти… Поклав на наше село безчестя. Увечері, як ітиме череда, принесеш три копи грошей.
– Де ж я їх візьму…
– Де хочеш. Продай щось або позич. А то – в холодну. І на ганьбу під церковну дзвіницю.
Кирила так зацікавила ця справа, що він залишився до вечора. Коли пройшла череда, заповнивши запахом молока вузькі вулички, і вляглася пилюка, з обох країв сотникових воріт стояли Омелько і Вівдя. Спершу сотник покликав Омелька.
– Приніс?
– Приніс.
– Давай. А тепер стань отам за перелазом під грушею і постій.
Підійшла Вівдя.
– На гроші.
Вівдя дякувала, кланялася, гроші, як і ведеться, заховала в пазуху. Пішла. Тоді сотник покликав Омелька:
– Біжи й забери свої гроші.
Омелько наздогнав Вівдю, шарнув рукою до пазухи. Але Вівдя як деменула його, то Омелько перелетів вуличку й гепнувся на тин, аж той затріщав. Вівдя швиденько вернулася в двір до сотника.
– Отакий він, цей Омелько, – поскаржилася. – Не встигла я й до кінця вулички дійти, як він наздогнав і – за пазуху до мене.
– От ледащо. А гроші він забрав?
– Отак би я йому й віддала. Я його як шимонула, то він через дорогу перелетів.
Сотник крізь дим із люльки примруженими очима дивився на Вівдю. Мовчав. Вона бачила в тому погляді щось незвичне, нітилася.
– Чого ж ти, Вівде, – випустив клубок пахучого диму, – не шимонула його тоді, як він ліз тебе безчестить?
Вівдя
– Так він… Так тоді…
– Давай гроші. Йди з-перед моїх очей! – І до саду: – Омельку, йди сюди. На твої гроші. Тільки надалі будь обачнішим.
Кирило спостерігав за тим усім з повітки, дуже сміявся й дивувався мудрості сотника.
Перед від’їздом Кирило зайшов до шпиталю. У шпитальній кімнаті, хоч там і попідметено й витерли три шибки єдиного вікна, стояв сморід, було темно.
Хлопець лежав, обкладений мокрим ганчір’ям поверх зілля.
– Як тобі?
– Легше. Боліти майже перестало.
– Як тебе звати?
– Самійлом.
– От що, Самійле. Як одужаєш, приходь у Батурин на мій двір, скажеш Кочерзі, управителю, або Кецику, що я просив тебе прийти, візьму на службу. Гаразд?
– Ой, ваша світлосте, не знаю, як вам дякувати.
– Справною службою.
Розділ дев'ятий
Крізь дрімки Олексій почув чиюсь ходу. Він одразу впізнав, що йде Єлизавета. Дуже здивувався, сів на постелі. Він вже й не пам’ятав, коли вона сюди приходила востаннє. Олексій й сам ночував у палаці дуже рідко, тільки тоді, коли доводилося бути на балу або верталися здалеку з імператрицею, коли був дуже втомлений. А річ у тім, що фаворитом Єлизавети став один із знатних братів Шувалових, Іван, Олексій же був колишнім фаворитом. Нещодавно Іван Шувалов отримав мешкання в царському палаці. Але, окрім Шувалова, за цей час у коханцях Єлизавети побувало чимало інших достойників. Найперше їй приглянувся матрос Лялін на імператорській барці, весляр. Великий, дужий, з дикими очима, з м’язами, які так і рвалися з-під матроської сорочки, напиналися, і все там напиналося, рвалося нагору. Барка пристала до одного з островів, для Єлизавети поставили на острові намет, вона наказала Ляліну прийти туди, а сама вдала, що заснула, і на неї тоді, як вона казала, «взошел ангел». Він отримав чин камергера та орден Святого Олександра.
В Єлизаветі закипіла кров розпутного батечка Петра Скаженого і не менш розпутної матері Марти (Катерини) Скавронської, повії, маркітантки прусського, а потім московського війська. Безмежна влада, безмежні можливості – як тут не спробувати втіх, доступних людині. Грала кров, вела грузькою стежкою, й вона вже не опиралася. Гаряче молилася Богу в молільній кімнаті, просила в нього прощення, обіцяла гнуздати свою жагу… й не могла. Жага пересилювала навіть страх Божий. Жарка хіть розпирала груди, вона аж тремтіла, коли бачила міцного, гарної вроди мужчину. Була ненаситна. Й знову ж прикладом був батечко, та й інші вінценосні достойники. Де вони зараз, у раю чи в пеклі? Того ніхто не знає. А життя пролетить, як весняна вода в бурчаку. Й скільки можна од нього отримати втіхи.
Вона сама про це якось сказала Олексієві. Сиділи на лавочці в Царському Селі над ставом, у якому пливли хмари, й став щоразу мінився: з світлого, веселого на темний і похмурий.
– Отаке й наше життя, Олексію, – сказала. – Й ти не приймай близько до серця. У світі немає нічого вічного. Все міняється.
– Ну, не отут, на землі. А в серці. Найперше кохання.
– Там найшвидше. Ти бачив десь вічне кохання? Мовчиш. Немає його. Є повага, звичка.
– А Ісус і Марія?
– Там і не було нічого. Божий обов’язок. Божий обов’язок треба сповняти. І я його сповнятиму. Клянуся.