Останній гетьман. Погоня
Шрифт:
Єлизавета не встигла випустити Івана Антоновича – помер. Це зробила Катерина ІІ, випустивши його на той світ. З властивою їй підступністю й підлістю. Катерина часто ходила в казарми до гвардійців, які возвели її на трон, пила з ними горілку, злягалася, могла обслужити цілу роту. Підговорила одного з них, Василя Мировича, щоб він звільнив Івана Антоновича й вивіз за кордон, той послухався, підібрав помічників, а тим часом цариця сповістила варту – капітана Власьєва і поручика Чекіна, – що прийдуть визволяти бранця й щоб вони тоді його вбили. Так загинув Іван Антонович – Іван VІ. Мировича теж було страчено, і вибито всю рідню до ноги, щоб не лишалося свідків.
Наступного дня Єлизавета була жвава, весела,
– Одійди, – раптом сказала Єлизавета. – Од тебе смердить.
Катерина спалахнула.
– Це французькі парфуми.
Єлизавета нагнулася.
– Це – гівно.
Лесток ледь помітно показав Катерині на чобіт – вона справді вступила десь в собаче лайно. Катерина мовчки відійшла.
Олексій та Кирило стали під дикою грушкою. У зелених кучерях грушки виспівувала якась птаха, між гілками виднілося гніздечко.
– Ось нам всім приклад, – тицьнув пальцем угору Олексій. – Прожити, як птаха небесна. Тихо, мирно, нікому не вчинивши шкоди.
– На жаль, ми не птахи, – відказав Кирило.
Він три дні тому приїхав до Петербурга – занудьгував за високосвітським товариством, та й мав обов’язок наглянути за Академією, президентом якої залишився. Запросив з собою відвідати Академію і Єлизавету, з ним були Апостол, Маркевич, Горленко. Апостол виголосив вітіювату вітальну промову імператриці, йому відповів від імені Єлизавети фельдмаршал Мініх. В Академії були на лекції з фізики професора Крафта, дивилися в мікроскоп і в закіптюжені скельця на сонце, оглядали Кунсткамеру, яку заснував ще Петро І, там всілякі потвори, які відповідали хворобливій вдачі царя. Коли імператриця й супроводжуючі її особи пішли в Сенат, Кирило затримався й вчинив нагінку за великі грошові витрати (тільки на переклад книги про фортифікацію вже витрачено три тисячі п’ятсот карбованців, а роботі не видно кінця), за те, що не зроблені карти, як було заплановано раніше, потім довго бесідував наодинці з Ломоносовим, відтак той читав йому ідилію у віршах «Полідор», Кирило похвалив і сказав, що в поезії він не дуже тямкує, але здається йому, що поемі «не вистачає делікатності форми. Та й звідки їй узятися, мистецтво в Росії ще не народилося».
Поки мисливці пили та їли, Кирило говорив з Олексієм про Академію, а в кінці сказав:
– …Але я не міг вибрати хвилі, щоб поговорити з імператрицею про глухівські справи. А мені конче потрібно. Старшина чекає від мене добрих справ.
– Зараз поїдемо в Літній палац, може, там буде менше люду. А якщо не вдасться – запросиш її до себе на Мойку. Ти приїхав з далеких країв, тобі можна… Почастуєш її всіляким нашим смачненьким.
З полювання поїхали просто в Літній палац. Підйомний механізм підняв їх у дивані з подушками до великої зали з дерев’яним паркетом, визолоченої і пофарбованої в зелений колір, яка увечері освітлювалася люстрами і жоранделіями. Імператриця підійшла до відчиненого вікна, Олексій і Кирило – за нею. Гостей ще не було, тільки з’їжджалися.
– Ми хотіли… – заїкнувся Кирило.
У двір шестериком заїхав французький посол, кружляв довкола клумби, побачивши імператрицю, зняв капелюха з пір’ям, розкланювався. Імператриця помахала йому рукою:
– Які ці французи люб’язні.
Це могло означати: ввічливі, не лізуть зі своїми справами. Кирило затнувся. Обідали. Єлизавета їла гречану кашу з бараниною і вареники з полуницями. Полуниці привіз з України Кирило і встиг передати до палацу. Чимало гостей також їли вареники з полуницями.
– А
– Я чоловік простий і через те п’ю тільки шампанське і їм жульєн та антрекот, – з усмішкою відповів той.
Відтак прогулювалися в саду. Яріло сонце, водомети розбризкували срібні водяні струмені, мармурові статуї сліпили очі, тільки з грота, оздобленого заморськими раковинами, повівало прохолодою. Над Єлизаветою камердинер тримав «солношник» від сонця, на ній був голубий люстриновий плафон з блондами, парчова мантилья з горностаєвим хутром, була велична й чарівна, хоч вже трохи й розповніла. Пройшли в кінець саду, Єлизавета зайшла в оранжерею і по хвилі вийшла та подала Олексієві великий стиглий ананас.
– Це тобі, – мовила зі сміхом, – ти в нас любиш все просте.
Шувалов дивився з-під лоба. Він стояв поруч з Кирилом, суперничав з ним діамантовими ґудзиками на камзолі. Єлизавета – таке з нею бувало не раз – заявила, що вона втомилася й хоче відпочити. Немов з-під землі десь взявся килим, застелений шалями, подушка, вона вклалася на них. Гості стояли, не насмілюючись піти, бо ж не знали, скільки спатиме імператриця. Раптом у фельдмаршала Мініха, який стояв біля самого килима, засмикався ніс, затремтіли губи, й він, схопившись рукою за носа, голосно чхнув. У ту ж мить йому в голову полетів позолочений черевик і приклався до самого лоба – імператриця кинула його дуже влучно. Ніхто не сміявся, Мініх скривився й відійшов геть.
Єлизавета спала з півгодини. А потім вона понтирувала у фараона, по тому розмовляли про оперу, обговорювали одразу дві: одна була про римського імператора Тіта, друга називалася «Радості російського народу при з’яві його Астрея». Астрей, зрозуміла річ, була Єлизавета, тут ще висунувся дячок з Чемерка, який теж уже давно жив при дворі, він знахабнів і вимагав, щоб оперою диригував тільки він.
– Дяче, – сказав Олексій, – хоч ти і вчитель мій і колись добряче луснув мене смичком, коли я потягнув не той глас, але боюся, що від твого диригування на десять верст довкруж позриваються з прив’язі корови й розбіжаться світ за очі. Швець знай своє діло, а в кравецтво не втручайся.
Дячок образився.
– Мало я тебе тоді потягнув.
Далі імператриця розмовляла лише з власником італійської опери Локателлі. Й тільки під час ілюмінації залу Кирило влучив момент між двома випалами й мовив до імператриці:
– Ваша Величносте, запрошую вас на завтра до мене на Мойку. Покажу вам звіра небаченого: зінське щеня називається. У нас існує така примовка: злий, як зінське щеня. І є свіжі раки з Батурина, з річки Сейму. Віднині ви їх матимете, коли захочете, я наказав закласти на всій дорозі станції для перевозу раків.
Єлизавета схитнула головою. Далі почався маскарад, усі чоловіки були одягнені в жіночі строї, жінки – в чоловічі, так веліла імператриця, ті й ті стояли лавами одні навпроти одних. Першою була кадриль, Єлизавета знову танцювала її з Олексієм.
Кирило не вельми сподівався, що імператриця приїде до нього на гостину, то більше, того дня він сам приймав австрійського посла Естеразі. Сиділи в малій, голубій, вітальні, гостей було небагато. Перед цим грали в карти.
…Обід добігав кінця. Естеразі, високий, худий, як щупак, потягнувся до кишені й здивовано закліпав очима: портсигара не було. Поліз до другої кишені й панічно замахав руками. Всіма за столом оволоділа незручність: більше нікого не було, ніхто не виходив з кімнати. Всі заніміли. Тоді Кирило підвівся за столом, виклав з кишені кілька монет і вивернув кишені. Всі інші, соромлячись, червоніючи, зробили те саме. За столом лишився старий з бакенбардами. Ніхто не знав, хто він, звідки він, є такі люди, які ходять по гостях, і всі думають, що це чийсь родич або знайомий. Відтак підвівся й він.