Останній неандерталець
Шрифт:
Позаду тупцював Джіммі:
— Тікаймо, Білл, тікаймо!..
Джіммі відтяг мене, і ми побрели, наче зв’язані. Горло щось перехоплює, намагаюсь видихнути повітря, але разом із повітрям виривається регіт, і я провалююсь кудись у темряву…
Отямився я від різких поштовхів. Джіммі тяг мене на плечах до барака.
Потім Джіммі сидів біля ліжка, по-старечому зігнувшись, опустивши руки між колін. Світло погасло.
— О-ох! — чи то видихнув, чи то простогнав Джіммі й рвонувся до дверей.
У темряві чути було шарудіння,
Так само раптово музика стихла, але, наче за сигналом, підхопився увесь табір. Люди кудись бігли, наповнюючи ніч гупанням підборів, криками. Мене зірвало з ліжка, викинуло за двері.
Щербатий місяць щойно зійшов над морем; у мідному світлі коливалися спини, підняті руки, автомати. Потік мчав до складів. Двері спиртного блока було вибито, зсередини викочували барила, виносили бутлі; я теж схопив діжку, вдарив по днищу…
— Стривайте! — почувся голос капітана Шеррі. — Назад, шакали!
Але підбігали нові, рвалися в темряву складу.
— Назад!.. — Два кривавих спалахи прорізали темряву, то стріляв капітан.
Хтось упав, захрипів, качаючись по землі. З пітьми гукнули:
— Бий його!
Коротка черга — і суха постать Шеррі переламалася навпіл.
— Світло давай! — лунало з глибини складу.
— Світло! — підхопили інші.
Спалахнули сірники, біля входу запалало кілька барил; полум’я охопило барак, затремтіли червоні відблиски.
— Склад горить! Склад! — зчинився лемент. — Рятуйся!
Всередині блока, у гущі розгулу дибилося блакитне полум’я. Долинув зойк обгорілих. Щось спалахнуло, гухнуло, засліпило оранжевою блискавкою, стіни складу впали…
Зійшло сонце і освітило картину погрому. На місці бараків догоряло смердюче сміття, від продовольчих складів не залишилося й сліду. По табору покотом лежали люди, обвуглені, мертві, живі.
Непошкодженою лишилася тільки будка радіостанції. Звідти надривно вила сирена. Центральна база запитувала острів. Кілька чоловік підвели од землі голови, серед них — Джіммі. Над силу підвівся, підійшов до апарата.
Усміхаючись, Джіммі передав в ефір чотири рядки пісеньки “Томмі, Томмі, прийди до мене”, підняв заструг, що валявся поблизу, і вдарив по апарату.
На всій рівнині, похитуючись з боку в бік, підводилися люди з налитими кров’ю очима; кожного, хто встав, сповнювало бажання руйнувати все, що траплялося на шляху. Від радіорубки зосталися лиш тріски, розкидали чадні недогарки, трощили пляшки. Розлючені, сипонули на стартові майданчики. Рвали дроти, гамселили підборами в кнопки — жовті, сині, червоні… Трагічного запуску не сталося тільки тому, що дроти порвано, систему живлення виведено з ладу. Ракети, як і перше, цілилися в небо, давили
Після довгих спроб повалили нову, обвиту зеленою змією ракету. Від удару вона тріснула, з шпарини забив струмінь синього газу. Всі, хто був поблизу, попадали, охоплені шиплячою хмарою і скоцюрблені, як неживі. Решта кинулися геть, збиваючи одне одного з ніг. Зчинилося побоїсько.
Нараз увагу всіх привернуло скрекотання вертольота. Над островом кружляла зелена бабка, знижуючись над місцем сутички. Вона повисла за двадцять метрів од землі.
— Що тут коїться? Де капітан Шеррі? — кричав пілот.
Відповіддю була автоматна черга, що хльоснула знизу. Машина здригнулася, скособочилась, тоді повільно взяла курс на північ.
Увечері есмінці зняли з острова шістьох. Двоє померли тут же, на борту. Один вирвався з рук і кинувся у хвилі. Ще один наклав на себе руки. Двох — мене і сержанта Келлі — привезли на базу, потім сюди. Лікували…. Що зі мною було, пам’ятаю погано — крижем лежав. Іноді чув:
— Психологічна зброя… Синтез радіоактивного стронцію з газом. Жертви? Без жертв не можна, містер… е-е… містер…
Оповідач замовк, важко хапаючи повітря, майже задихаючись. Я злякано дивився в його розширені зіниці.
— Учора помер Келлі… — заговорив він різко. — Я вмру завтра-післязавтра. Чи не однаково, якщо вирок уже підписаний? Тапі усім нам поставила шах і мат! Встати б, — рвонувся він, — гукнути: люди! — Руки його шастали по столу, поки не наштовхнулися на кухоль. — Випиймо!
В його очах стояла смерть.
Пити в таку хвилину було тяжко. Може, тому так повільно виливалася у горлянку гірка волога. Коли все було випито, біля столу мов з-під землі виросли троє в сірих плащах. Двоє, нахилившись до Білла, сказали:
— Руки, Біллі, спокійно! Не можна без дозволу тікати з палати. Як ти тільки не потрощив тут усе на друзки?
Зловісно брязнули наручники.
— Ну, ходімо! Скажи о’кей другові. Веселіш!
І солдат Білл Хоуз, людина з очима, сповненими смерті, рушив до виходу між двох сірих, мов каміння, людей. Він ішов, зіщулившись, опустивши голову; скуті руки відтягувало донизу, ніби вони тримали щось неймовірно важке. Навколо реготали завсідники бару:
— Вбив когось, малюк? Га-га!
— Курча схопили! Підсмажте його на електричному стільці!
Третій в сірому підсів до мене:
— Хто ви?
— Репортер…
— Он як! Білл Хоуз вміло обрав собі товариша по чарці… Вашу картку. Так… Ну от: скажу вам слова, а ви запам’ятайте їх, як пам’ятали в дитинстві накази матері. Якщо ви десь бовкнете слово Бітч-Харбор… — Він значущо помовчав, потім простяг руки вперед, ніби вони вже були в наручниках. — Коли ж спробуєте заробити на цій історії, раджу: віддайте заробіток приятелям — на свій поминальний обід…
Він торкнувся капелюха й пішов, кинувши на стойку кілька зелених папірців.