Останній неандерталець

Грєшнов Михайло Миколайович

Містер Мегг спіткнувся, впав, простяг руки до солдатів, що вискочили з розгону на машину.

— Жени! — крикнув водієві капітан Харрі.

— Люди! — кричав містер Мегг, потрясаючи кулаками. — Люди!..

Машина на повному ходу мчала геть через пустелю.

ТИСЯЧУ РАЗІВ НАРОДЖЕНИЙ

Старий парк Інституту мозку та умовних рефлексів шумів глухо й непривітно. Вітер кружляв

поміж дерев, припадав до землі, шугав уздовж алеї, примушуючи Шлезінгера горбити плечі. Листя падало в темряву, шелестіло під ногами, викликало спогади про минуле…

Було близько першої ночі, але в інституті все ще працювали. Світилася лабораторія Хейфітца, відсвічували зеленим вікна в кабінеті директора Шваббе. А нагорі, під дахом, мружилися в пітьму чотири видовжених вікна кімнати асистентів.

Шлезінгер знав напевно, що директор пише промову, до завтрашньої вченої ради, де йому, Отто Шлезінгеру, доведеться грати першу скрипку. Хейфітц вивчає проблеми підсвідомості, а в асистентській Палескі й Теодор роздивляються енцефалограми орангутанга Ікара. Мабуть, запустили роботу за кілька днів і тепер наздоганяють втрачене, інакше Теодор, зять Шваббе, давно сидів би вдома.

В інститут можна зайти будь-коли, вдень і вночі. Такий порядок. Шлезінгер теж любив працювати ночами. Але зараз він до інституту не піде, поки не згаснуть вікна в кабінеті директора. Ця затримка прикра й недоречна. Та поки Шваббе не піде додому, Шлезінгер не ступить на східці під’їзду. Ні, він не боїться директора. Він нікого не боїться. Але зараз йому треба побути одному.

Завернувши в бічну алею, Шлезінгер іде геть. Холодне листя торкається його обличчя. Може, воно заспокоює його? Може, хоче зігрітися від людського подиху? Ах, якби хоч трохи тепла цьому холодному, холодному світу!

Як усякий добропорядний німець, Шлезінгер був трохи сентиментальний і, як усякий сучасний добропорядний німець, ненавидів у собі цю сентиментальність. Він бачив, так роблять усі. Серед обчислювальних машин, серед жорстких, мов приводні паси, перфокарт, сентиментальність і людяність були надто старомодні. Ті, хто вмів їх придушувати в собі (хоча, як думав Шлезінгер, не зовсім), ставали схожими на Шваббе. Для них не було нерозв’язаних питань, вони бачили світ у двох тонах, як чорно-білу фотографію. Можливо, так жити простіше, поступливіше? Можливо. Однак Шлезінгер до інституту не піде, поки не згаснуть три зелених вікна.

Відкриття Шлезінгер зробив випадково. У кожній пачці енцефалограм, що надходили з лабораторії, одна чи дві мали нечітку лінію. До цього в інституті звикли; розмитий контур пояснювали недосконалістю апаратури. Хоч які точні були прилади, та справу доводилося мати ще з тоншим інструментом — мозком. Енцефалограми з розмитою лінією нещадно бракувалися. Нікому й на думку не спадало пов’язати нечіткі лінії з біологічною основою експерименту. Наприклад, з тим, що на потік електронів, що подаються в мозок по дроту, нашаровується природний електричний струм, і коли частота штучного струму не співпадала з природним, лінії енцефалограм виходили розмитими. Ніхто не зважав на магнітне поле, створюване природними струмами, хоча дослідити і виміряти його було нескладно… А втім, відкриття тоді стає відкриттям, коли у звичному раптом знаходиш щось незвичайне. Переконавшись, що розмиті лінії — це наслідок нашарування природного струму на штучний, дослідивши і обчисливши контур магнітного поля, Шлезінгер замислився: що може означати цей природний струм? Після численних дослідів, розрахунків і безсонних ночей він дійшов висновку, що струми викривлюють енцефалограми тоді, коли піддослідний щось згадує,— тобто вони характеризували процес згадування.

Це було щось

більше за простий теоретичний висновок. Шлезінгер побачив проблему в іншому аспекті. А що станеться, казав він собі, коли дослідити зворотний хід: через магнітне поле збудити природні струми мозку, посилити їх?.. Поліпшиться процес згадування, пам’ять? Мозок, розмірковував Шлезінгер, таїть безліч інформації. Усе, що ми бачили, пережили, відкладається в клітинах пам’яті, в численних комірках, де зберігається доти, поки нам не заманеться згадати про нього. А якщо немає потреби згадувати? Інформація все одно залишається в дрімотних клітинах. Але тут постає питання: чи не заперечуємо ми процес забуття? Аж ніяк не заперечуємо. Цілковите забуття неможливе. Це так само суперечило б природі, як матерія без руху чи порушення закону про перехід одного виду енергії в інший. Те, що ми вважаємо забутим, дрімає в мозку і часом потрібні чималі зусилля, щоб розбудити його. Добре це чи погано — інша річ. Природа вирішила, що кожну пережиту дрібничку не варто тримати на передньому плані. Щоб згадати, треба напружити па-м ять, створити в мозку електричний імпульс, котрий пробудив би комірки пам’яті. А сам процес згадування? Спершу обличчя чи предмет, що ми його згадуємо, спливає в пам’яті яскраво, але не затримується, тої ж миті зникає. Треба кілька разів повторити імпульс, аби втримати викликаний образ.

За цю думку і вхопився дослідник. Спочатку Шлезінгер не відкрив тут нічого нового. При дії електричним струмом на скроневі долі мозку вдавалося досягти дивних результатів: люди згадували почуті в дитинстві мелодії, вірші, забуті, здавалося, до останнього слова. Але струм у цих дослідах подавали у мозок через електроди. Незвичне в Шлезінгера було те, що він намагався розв’язати завдання з іншого кінця: посилювати контур магнітного поля і з його допомогою, без електродів, підсилювати електричні імпульси мозку.

Складність полягала в іншому. В мозку працюють одночасно сотні нервових вузлів: перші відають зором, другі слухом, треті диханням. Кожний центр подає свої імпульси, має своє магнітне поле. Якщо підслухати роботу мозку, то вона нагадуватиме завод: з його гуркотінням, гудками, сиренами, де майже неможливо почути роботу окремого цеху чи верстата… Але тут дослідникові помогла природа: усі нервові центри мають свою частоту електричних імпульсів, своє магнітне поле, тому й уживаються в одній черепній коробці.

Щастя сприяло Шлезінгерові. Досить швидко він знайшов потрібний магнітний контур і, отже, дістав змогу впливати на процес згадування.

Вікна інституту все так само дивилися в ніч: три зелені квадрати з кабінету директора, чотири світлих — з лабораторії Хейфітца і примружені довгасті — з кімнати асистентів під дахом будівлі. Шлезінгер знайшов лаву і сидів, відкинувшись на її спинку.

Отже, винахід зроблено. “Корону” збудовано. Дію приладу Шлезінгер випробував на собі. Справді, незбагненні путі під зірками. Шлезінгер думав, що йому вдасться посилити процес згадування, в кращому разі — зробити пам’ять сталою. Але те, що сталося, коли він надів “Корону”, приголомшило його.

Він згадав себе малюком. Згадав, що все це дуже не точно. Навіть слово не відтворює того, що відчув Шлезінгер. Він став малим. Вони з батьком пливли на човні. Порипували весла в кочетах. Та Шлезінгер їх не бачив, він лежав на сидінні ближче до корми і, опустивши руку за борт, цідив крізь пальці воду. Вона була холодна, прозора і пахла рибою. Ні, рибою пахло із човна. І ще пахло гіркою, щойно зрізаною вербою. І в роті була гіркота, як ото коли затискаєш у зубах вербову гілку. Збоку від човна бігли маленькі водоверті. Добре плескати на них краплинами з долоні. Але для цього треба нахилитися до води.