Останній рейс
Шрифт:
Подолавши кашель, Півень витер долонею рясний піт на лискучій лисині.
— З поняттям — до всього ставлюсь… Знаю — тобі уроки треба вчити, матусі допомагати та й погуляти охота… Діло молоде, сам таким був… Ой-ой-ой, — ухопився він за поперек. — Вчора так закрутило в попереку, так закрутило… Досі не відпускає… На негоду збушувалося. І от вночі гроза. Мені бюро погоди ні до чого. Ой же й вертить! Ледве до тебе причвалав… Та біда заставляє, голубе, з ліжка піднятися… Ліки, як на гріх, вийшли та й рецепт кудись запропастився…
Він витяг з кишені конверт і простягнув його Альоші. Друкованими літерами було написано: Вул. Загорська, буд. № 10-а, кв. 2, Макогону Опанасу Степановичу. Особисто.
— Де це? — прочитавши адресу, спитав Альоша. — Не чув про таку вулицю.
Пожувавши губами, Півень замислився.
— Як тобі розтлумачити зрозуміліше? Знаєш, де цементний завод?
— Ні.
— Сядеш у транвай номер одинадцять, доїдеш…
— В трамвай, — мимохіть вихопилося в Альоші.
— Ти вже мені пробач, як умію, так і кажу. Інститутів не проходив. Значить, одинадцятим дістанешся до цементного заводу й пересядеш в автобус, що йде по Кузнечній вулиці. І їдь до самого кінця, до звіринця.
— Як доїхати до зоопарку, я знаю. Я там в гуртку юннатів.
— От і добре. А від звіринця до Загорської зовсім близько. Кого завгодно спитай — покаже.
— Тільки мені спершу до товариша… Чекає на мене.
— Може, ти до нього потім заскочиш, — невдоволено зморщився Півень. — Знаю я вашого брата — як зберетесь, про все на світі забуваєте, а тут… — і він знову приклав руку до поперека.
— Я на одну хвилинку, і відразу ж до вашого знайомого.
Півень, охкаючи, підвівся із стільця і, вийнявши з обшарпаного гаманця монету, прискалив око.
— Злотий?
— Який злотий?
— Зараз п'ятнадцять копійок, а раніш злотим називали. На, візьми на квитки. Приїдеш, ще півкарбованця на морозиво презентую.
— Не треба. Я велосипедом…
— Лисапетом довго.
Альошу неприємно вражала неправильна вимова Півня, але він боявся образити його й більше не виправляв.
— Та велосипедом, коли хочете знати, ще швидше. Без зупинок і пересадок. Вже перевірено: від нас в зоологічний трамваєм та автобусом не менш як годину їхати, а велосипедом хвилин сорок. Я ж короткою дорогою подамся.
… Невдовзі Альоша підкотив до будинку свого приятеля. Його зустріла Лена — сестричка Віті.
— Дома?
— Чекав тебе, чекав та й пішов.
— Куди?
— В школу. Хлопці за ним заходили. Забрали у футбол грати…
Альоша скочив на велосипед. От досада… Проїжджав мимо школи і не здумав заглянути… Скільки часу марно згаяно…
На спортивному майданчику кипіла футбольна баталія.
— Петько, пасуй мені! Давай! Давай сюди! Держіть Гришку! Він відкритий! —
— Гол! Гол!
Альоша побачив Вітю. Той щось гаряче доводив воротареві Колі Віденку. Все стало ясно. «Вихор» — команда їхньої школи — програє. І кому? Команді 87 школи, де самі слабаки. Бо на ворота того роззяву Біленка поставили! Та він зайвий раз на землю не впаде, йому не в футбол, а з дівчиськами у класи грати. Це ж голкіпер Дірявий з команди «Решето»…
— Альошка! Альошка прийшов! — побачивши Свиридова, зраділи хлопці.
Вони оточили товариша.
— Чого запізнився?! — напустився Вітя. — Через тебе гол вліпили…
— Розумієш, тут така справа…
— Потім розповіси! — загаласували хлопці. — Зараз ніколи. Роздягайся…
— Я не проти, але обіцяв Касторці записку відвезти.
— Встигнеш.
— Та я ж обіцяв…
— Якщо для тебе Касторка дорожчий — можеш іти! — сердито випалив Петя Барабаш. — Ми й без тебе обійдемось.
— І взагалі…
— Та зрозумійте!..
— Нічого з ним розмовляти, — схопив м'яча Гальперін. — Пішли. Вітько, облиш його, не вмовляй! Не бачиш, він кирпу гне!
— Плюнь на Касторку, — порадив Вітя.
— Розумієш, він просив. Радикуліт у нього, а ліків немає…
— Тоді дурниці! Адже у моєї бабусі радикуліт. Попросимо її, вона дасть ліки.
Альоша більше не вагався. Прихиливши велосипед до дерева, він шпурнув свою сорочку і штани на лавку, де вже лежав купою одяг товаришів. — Давай буци і рукавиці, — звелів Віденку. — Посидь на лавці і повчись, як захищати ворота!
— Теж мені заслужений майстер спорту знайшовся! — огризнувся Віденко. — Спробував би такий кручений м'яч узяти… Під верхню перекладину. Побачимо, як ти стоятимеш…
Гравці команди «Вихор», знаючи, що тепер їхні ворота охороняє досвідчений і випробуваний голкіпер, кинулися в атаку. Одна комбінація змінялася іншою. Ось Вітя Сахно пройшов уздовж бокової лінії і передав м'яча Жені Гальперіну. До нього метнулись два захисники 87 школи. Гальперін не розгубився і швидко відкинув м'яча Віті, що встиг опинитися в центрі поля. Вітя з ходу вдарив, і м'яч, наче куля, просковзнув повз воротаря, що не чекав такого блискавичного маневру.
Команда «Вихор» тріумфувала. Один — один!
Не даючи противникові опам'ятатись, «вихрівці» знову рвонулися в атаку. Не минуло й п'яти хвилин, як рахунок став 3:1 на їхню користь. Альоша, напустивши на себе нудьгуючий вигляд, прихилився до штанги, схрестив руки на грудях. Точнісінько так стояв на воротах відомий всьому місту майстер спорту Сергій Марченко.
Але суперники не збиралися здаватись. Отямившись від розгубленості, вони все частіш і частіш з'являлися на штрафній площадці «Вихору». Альоша вже не позував. Зараз було не до цього. Напружившись, він уважно стежив за грою, готовий ліквідувати небезпеку.