Останній рейс
Шрифт:
— Не хвилюйтесь, розберемось, — сказав Луговий. — Все у вас, громадянине Пасько?
— Начебто все.
— У мене до вас кілька запитань.
— Слухаю. Тільки, прошу, розберіться, будь ласка, швидше, запевняю вас: тут непорозуміння. Мене помилково вважають за когось іншого.
«Стріляний горобець, — Олійник сердито глянув на затриманого- Чи бач, наступальну тактику обрав… Непорозуміння! А що на вулиці робив, коли чесні люди сплять? Інститут вигадав… Викручується…»
— Отже, до автодорожного вступаєте? — перепитав Луговий,
— Так. За спеціальністю… Адже я шофер…
— Де працюєте?
— В таксопарку.
— Якої марки ваша автомашина?
— «Победа».
Андрій Остапович щось швидко написав.
— Товаришу Олійник, віднесіть це Петрові Гарасимовичу. — І, вже звертаючись до Паська, поцікавився.
— Як прізвище вашого товариша?
— Леонід Козир. Разом працюємо. Мій напарник.
— Ви виходили з квартири Козиря?
— Ні. Весь час штудіювали конспекти.
— Хто може підтвердити?
— Перш за все сам Льоня. Хто ще? — замислився Пасько. — Його мати, батько… Увечері приходив старший брат Льоні з дружиною. Ми ще разом пили чай. Але вони пішли раніш. Перед дощем.
— Якого кольору ваша машина?
— Раніш була сіра, а…
— Як це «була»! — перебив Олійник, що повернувся.
— Машину списали. Відбігала вже своє. В гараж днями прибуває партія нових «Волг». Нам з Козирем обіцяли дати одну з них.
— Вам доводилося бувати в гаражі автодорожного інституту?
Олійник засовався на стільці, чекаючи відповіді.
— Бував. Коли? Дайте подумати… Останній раз… якщо не помиляюсь, взимку.
— Не можете пригадати, чого саме?
— Гальма відмовили. Якраз біля гаража. Я зайшов подзвонити, щоб вислали буксир.
— На якій вулиці живе Козир?
— На Донецькій, сімдесят два, квартира двадцять п'ять.
— Як ви од нього поверталися додому? — запаливши, спитав підполковник і простягнув Паськові коробку «Казбека».
— Дякую, не палю. Спочатку я йшов Донецькою… А біля цементного звернув на Кузнечну… Ближче, звичайно, Михайлівською, та її всю перекопали — прокладають теплоцентраль. А після такої зливи, як учора, там не пройдеш. І штани в мене білі. Потім не відпереш.
— Ви кого-небудь зустрічали по дорозі додому?
— Кого ж у такий час можна зустріти?
— А сторожа цементного заводу?
— Хто його зна… Може, бачив, а може, й ні. Повірте, просто не пам'ятаю… Скажу невлад, а ви мене в чомусь запідозрите… Пробачте, навіть гаряче стало… Дозвольте, я скину піджак. — Лишившись у тенісці, він обтер обличчя і шию хусточкою.
Увійшов майор Кульбич.
— Ваше завдання виконано. — Він передав Луговому червону папку і відразу вийшов. Андрій Остапович заглибився в папери. Настала тиша, і лиш крізь відчинене вікно долинав різноголосий вуличний шум.
— Все ясно… — підвів очі підполковник.
Обличчя у Паська витяглося.
— Повірте… я не винен…
— Тепер, товаришу Пасько, жодних сумнівів
— Дякую, що швидко розібрались… — і, вже посміхнувшись, додав: — Найголовніше, товаришу начальник, правильно розібратись. А претензій у мене жодних немає… Я не ображаюсь…
Олійник не знав, що й думати. Як же так? Підполковник Луговий відпускає небезпечного злочинця?.. Ні, це, звичайно, неспроста…
— Товаришу підполковник, — не витримав Олійник, тільки-но вони лишились удвох, — самі знаєте, я недавно в міліції… Мені вчитись і вчитись… Цікаво, як ви вирішили з ним? Якийсь хитрий хід?
— З Паськом? Він не має ніякого відношення до справи. Тому і звільнений.
— Не має? — щиро здивувався лейтенант.
— Зараз поясню. Зі слів дружинників Дорошенка і Гавриша, на злочинцеві, що зник в провулку, була біла сорочка та чорні штани. Такі самі свідчення і охоронника цементного заводу. Ось протокол: «До мене підійшов невідомий громадянин у білій сорочці й чорних штанях»…
— Досвідчений злочинець міг для маскування переодягти штани…
— Припустимо… Але слухайте далі. «… Він середній на зріст, огрядний, голений. Коли прикурював, то я помітив у роті золоті зуби». І дружинники запевняють, що злочинець був лисий, огрядний, середній на зріст. Згодьтесь, що — Пасько не індійський факір, не містифікатор і не міг так змінити свою зовнішність.
— Тоді чому ви одразу не звільнили його?
— Судячи з наявних у нас даних, злочинців було троє. Один з них учора викрав номери в гаражі автодорожного інституту. Він уміє водити машину і таких самих, приміром, років, як Пасько…
— От бачите! — вихопилося в Олійника. — Виходить, я не помилився.
— Не поспішайте з висновками. «Audiatur et altera pars» — слід вислухати і супротивну сторону, як любив говорити наш ректор. У злочинця на руках татуїровка, а в Паська її немає. І не те найголовніше. Кульбич перевірив свідчення Паська. Вони відповідають дійсності. Вчора він справді пробув у Козиря до дванадцятої ночі. Обидва працюють в таксопарку, відгуки про них лише позитивні. А втім, ознайомтеся самі із свідченнями дружинників, Балашова, відповіддю секретаря комсомольської організації таксопарку, взагалі, з усіма матеріалами.
Підперши голову руками, Олійник подовгу затримувався на кожній сторінці. Нарешті він закінчив і тяжко зітхнув.
— Виходить, Пасько — хороший хлопець, а я в шахраї його записав… Як же це так сталося, — журився лейтенант. — Запідозрив чесну людину, а злочинця проґавив?
— Витратили б зайвих дві-три хвилини, щоб розпитати охоронника, і помилки, я певен, не сталося б.
— З кожним може трапитись… Інша хазяйка суп варить. Здається, що мудрого? І, буває, пересолить, що й у рот не візьмеш…