Останній рейс
Шрифт:
— У нього пістолет! Він його віддав Шкарбунові…
Діма ще розказував, що додому він повернувся о четвертій годині ранку, що йому здорово перепало і батько категорично заборонив виходити з дому. Але Альоша вже слухав неуважно. Після розповіді Діми положення зовсім змінилося. Він не хотів наражати друзів на небезпеку, але не з його вини із цього нічого не вийшло. Більше того — він тепер зобов'язаний попередити їх. І Альоша розповів про свої пригоди минулої ночі.
Володя
— Ми повинні зараз же піти в міліцію і заявити про все, — рішуче сказав він.
— Що ти там заявиш? — спитав Діма. — Те, що бачив ти і Альоша.
— Ми тут розмовляємо, а Шкарбун і цей…
— Петром його звати, — підказав Альоша, — а Шкарбуна — Гнатом Онуфрійовичем. Сам учора чув.
— І цей Петро, — мовив далі Діма, — взяли й переховали пістолет і золото в інше місце. Тоді як?
— А якщо вони когось вб'ють? — запитанням на запитання відповів Володя. — Вб'ють, а ми будемо вистежувати, радитись, чогось чекати… Ми ж точно встановили, що в них підпільна організація…
— Монархісти, — докинув Альоша.
— Може, монархісти, а може — ні. Без нас розберуться. Розповісти у нас є про що. Наприклад, Поніманський вигадав прізвище, здавав чемодан, знає всіх учасників організації, брав пакунок у Півня…
— І в перукаря, — додав Альоша.
— Про нього начебто все… Далі — Макогон. Вигадав, що вчився з Півнем… на його квартирі влаштовуються явки… Знає «ЯА» і «Сергія».
— От бачиш! — втрутився Діма. — Я маю рацію. Рано повідомляти. Сам кажеш: «ЯА», «Сергій». Ми ж не знаємо, хто вони такі.
— Вислухай до кінця. Я тобі, здається, не заважав, коли ти розповідав, — образився Володя. — Шкарбун має купу золота, пістолет йому передали… І цей суб'єкт у білому піджаці… Петро ходив навіщось до Вітьчиного будинку, був на Другій Дачній і стріляв у нього, — кивнув Володя на Альошу. — А ще Півень та перукар… Будь ласка, їх шестеро!
— Ще забув, — докинув Альоша, — у них є своя людина на Другій Дачній. Я ж розповідав — Петро вчора заходив до неї.
— Тим більше, — підхопив Володя і, звертаючись до Діми, спитав: — Цікаво, як ти, наприклад, гадаєш за ними стежити, коли їх уже семеро чоловік, а нас лише четверо, та до того ж тебе й Вітю з дому не випускають. Але це не все, їх далеко більше…
— Знайдемо кого-небудь, — не здавався Діма.
Альоша ніяк не міг вирішити, хто має рацію: Володя чи Діма. Коли говорив Володя, він згоджувався з ним, що слід повідомити в міліцію; коли ж слухав Діму, йому здавалося — треба почекати, поки остаточно про все не дізнаються.
А Володя
— Ні, ти скажи, як збираєшся стежити за Шкарбуном? Щодня їздити до нього в Ясне?
Діма не знайшов, що відповісти.
— А Друга Дачна? У тебе там є знайомі хлопці? Мовчиш. А знаєш, де перукар живе?..
І Альоша приєднався до Володі. Діма невдовзі здався.
— Гаразд. Скоряюсь більшості, хоча й не згоден. В міліцію, то в міліцію. Ходімо.
ДИВНЕ ЗНАЙОМСТВО
Тільки-но пішов Поніманський, як з'явився Макогон.
— Я на кілька хвилин, — ще на порозі попередив він. — Мене сьогодні викликали і хоч-не-хоч їдь у Баку. Захворів один провідник, щоб йому пуття не було. Я навмисне заскочив: брати тобі чи не брати?
— Обов'язково! — сказав Чернушкін.
— Тоді давай грошенята. Минулого разу я домовився, обіцяли приготувати сотню доларів.
— А більше не вийде?
— Спробую…
— Тільки розумієш, Опанасе, в мене готівкою всього чотириста карбованців, решта в ощадкасі…
Макогон на якусь мить замислився.
— Вистачить. Навряд чи багато роздобуду.
Перелічивши гроші, Чернушкін віддав їх Макогонові.
— Дуже квапишся? — спитав Чернушкін, коли Макогон сховав гроші у внутрішню кишеню форменої залізничної тужурки. — Хочу з тобою порадитись.
— Хвилин на п'ятнадцять можу затриматись. А що таке?
Чернушкін коротко переказав суть своєї розмови з Поніманським.
— Н-да… — закрутив головою Макогон. — Ну й халепа… Тобі добре — знявся та й шукай вітра в полі. А в мене жінка, дочка…
— Думаєш, у мене сім'ї не було? — мимоволі вихопилося в Чернушкіна. — Припече — рідну матір забудеш… Начхати на Поніманського, Шкарбуна, Тетерю і, поки не пізно, ад'ю!
— Ти ж їм пообіцяв.
— Мало що я кому обіцяв.
— Адже їх можуть посадити.
— А мені яке діло? Хай самі викручуються.
— Якщо ти їм допоможеш, вони в боргу не залишаться. Віддячать.
— Я бачу, ти занадто турботливий став… — підозріло зиркнув Чернушкін на Макогона. — Праведник… Давай грати відкрито, без манівців, напрямки. Не про них, про себе турбуєшся…
— Не без того… І про себе турбуюсь. Тебе теж по маківці вдарять, якщо…
— Словом, радиш допомогти. Що ж, спробую… Випадком не знаєш, як звати сина ревізора?
— Звідки ти знаєш, що в нього є син?.. На дідька тобі здався цей хлопчисько?
— Не ображайся, Опанасе, але ти без уяви, фантазії. Адже через сина можна добратися до батька.
— Розумію, не дурний! — огризнувся Макогон. — Але твоя витівка не вигорить, тут не Америка.
— До чого тут Америка?