Останній шаман
Шрифт:
Вогняний стовп пихнув догори — і згас, не лишивши попелу. Тільки там, де щойно стояв грізний щезник, чорніли сліди ніг.
— Його… більше… нема?.. — недовірливо прошепотіла нявка.
Мокуша заперечливо похитала головою. І усміхнено додала:
— Але сьогодні він нас більше не потривожить.
Розділ XVIII
ШАМАНСЬКИЙ БУБОН
— Василино, Василино, отямтеся! — бурмотіла
Юрасеві Булочці перехоплювало подих від одного погляду на чорну косу, закручену навколо голови. Коли вона — вона! — з’явилась у прорізі дверей, Юрасик навіть не здивувався: відьма мала право не тільки відмикати кодові замки магічним чином — вона могла й крізь двері проходити, хіба ні?.. Задиханий Валерій Нечипоренко, який здирав з Ореста останню мотузку, побачивши відьму, сів на підлогу — і вже більше не міг з неї підвестися, тільки зачудовано хитав головою.
І лише Орест, як не дивно, зважаючи на його стан і на проведені чотири дні у полоні, зреагував на появу відьми неадекватно: він і не здивувався появі кароокої потойбічної сили, а натомість, мимохідь потиснувши їй зап’ястя, кинувся до Марадони, що скулився у підніжжя сходів, під самими дверима до підвалу.
Біля самих сходів його збив із ніг Хованець, який так ошалів від радості, що господар живий, здоровий і його можна помацати, заскакував на Ореста, лизав йому лице, не дозволяючи встати. Орест випручався від Хованцевих бурхливих пестощів, погрозив йому пальцем і схилився над Марадоною.
На скроні в того виднілася плямка свіжої крові.
Василина, яка слідом за Орестом підповзла до чоловіка, побачила кров на скроні і зомліла.
І тепер пані Мокош була змушена приводити її до тями.
— Василино! Василино! Та ви чуєте мене?
— Га? Так, так, усе гаразд, — Василина спробувала зіпнутися на ноги, але не змогла з першої спроби, — я зараз…
— Не лякайтеся, — шепнула їй відьма, і Юрась Булочка побачив, як вона присіла навпочіпки біля тіла Марадони, провела пальцем по скроні, стираючи кров, і тоді виявилося, що то зовсім не дірочка від кулі, а розбита брова, з якої на скроню натекло трошки крові, а над оком уже починає надиматися фіолетова ґуля.
Пані Мокош поплескала Марадону по щоках, дала йому щось нюхнути — і він схопився, сів на сходах, притулившись спиною до бильця, промимрив:
— Я повний ідіот! — і почав знову заточуватись убік.
— Василино, допоможіть мені, — через плече кинула пані Мокош. Василина підлетіла до чоловіка й закинула його руку собі через шию.
— А звідки ви знаєте моє ім’я? — задихано запитала вона з деяким запізненням. — Ми знайомі?
— Потім, потім, — відмахнулася пані Мокош. — Може, краще перенести його в дім мого брата?
Марадона заперечливо покрутив головою, не розрахував
— Вибачте, — прохрипів Марадона.
Василина схлипнула й ткнулася обличчям йому в шию.
— Мені треба подзвонити! — в цей момент не своїм голосом проревів Орест. — Боже, що вона про мене думає!
Юрасик хотів заспокоїти Ореста, що вона, тобто Ліна Оверченко, якраз нічого про нього не думає, бо саме він подбав про те, щоб тримати Ліну в повній темряві стосовно пригод і Орестових, і його власних, але не встиг: чаклунка в рожевій блузці витягла з кишені джинсів мобільний телефон і кинула його Орестові:
— Ловіть! Тільки підніміться вище по сходах. Тут, у самому низу, не буде зв’язку.
Орест пострибав нагору, і через хвилю Юрасик уже чув його уривчастий голос:
— Ліночко, це ти? Як ти? Та я не з дому, мені тут дали мобільний подзвонити… Ага, телефон не працював, — Орест глипнув на Юрася, підморгнув йому по-змовницькому, — та вже сьогодні мають полагодити… Ти коли..? Ні, я не міг, але, мабуть, завтра-післязавтра вже зможу… Поїздом?.. Ну, бувай, до зустрічі. Цілую, — шепнув він тихо, щоб ніхто не почув, але в тиші підвалу це почули всі.
— Вийдемо надвір? Ви зможете йти? — звернулася пані Мокош до Марадони. Той кивнув. Відьма ж буденним тоном повідомила: — Я викликала міліцію, ваші колеги будуть тут будь-якої хвилі.
Юрась Булочка першим вибіг нагору. У когось на оборі весело піяв півень. Весняна ніч повнилася солодкими пахощами цвітіння. Юрасик був вільним, він знайшов Ореста, Вальтер Тадейович його, дасть Бог, уперше в житті похвалить, і взагалі — життя прекрасне! Ззаду сходами підіймається найкраща у світі жінка — він чує шурхіт її тонкої блузки…
Стривай, а чого це вона піднімається так повільно? І про що вона перешіптується з цим міліціянтом, Валерієм Нечипоренком? Що відбувається?
Юрась прислухався.
— Я ж вам пообіцяла — в неділю, — тихо щебетала відьма в рожевій блузці. — Як бачите, я виконала свою обіцянку.
Валерій Нечипоренко відповів щось нерозбірливе.
— О, повірте, це було не важко, — вуркотіла відьма. — Хіба ви не зауважили, що моя хата — отам, унизу? Ваш товариш поставив свою «копійку» ледь не в мене під вікнами…
Валерій Нечипоренко шепнув їй щось на вухо. Відьма дзвінко розсміялася.
Світ потьмарився в очах Юрасика. До цієї миті прекрасний, жаданий, ясний світ побляк і здувся до розмірів старого проштрикнутого футбольного м’яча. Дерева кволо опустили віття, трава пригнулася до землі, вітер схлипнув і затих, і навіть річка вже не белькотіла щось весняне, жваве, життєдайне, а замовкла й сонно зітхала. З цвинтаря потягнуло зимою. Юрась Булочка стенув плечима від холоду, що пробирався йому під тонкий светр.