Останній шаман

Тисовська Наталя

— Духа розбрату підіслав… Сподівався… Абааси ойун… Кепський, кепський із нього учень вийшов!.. — і додав щось уже зовсім не-при-ший-кобилі-хвіст: — Мати-Хижа-Птице, простягни і нам своє крило…

Розділ XVI

ПРИГОДА НА ДВОХ

Нема нічого кращого, ніж мати друзів. У цьому Василина переконувалась уже не вперше. Кмітлива і дотепна, вона вміла заводити друзів, де б не була, хоча спочатку і справляла враження жінки красивої, але відлюдькуватої.

Та це тільки на перший погляд. Із другого погляду, як правило, люди миттєво підпадали під її чари і зближувалися з нею настільки, наскільки це взагалі можливо. З усіма знайомими Василина знаходила час підтримувати стосунки, причому якимсь незбагненним чином всі знайомі вважали, що вони для неї — набагато більше, ніж просто приятелі.

Саме тому, коли у двокімнатному помешканні у суботу по обіді пролунав телефонний дзвінок, і Василина підняла трубку й почула голос своєї товаришки з архіву СБУ, вона анітрохи не здивувалася. Навпаки, одразу зметикувала, що товаришка роздобула ще якусь цікаву інформацію про Святослава Пилиповича Шапку та його табірних колег і тепер без жодної винагороди була готова нею поділитися. На правах старовинної дружби.

— Так, привіт! Звісно, впізнала! Як святкуєш? Ви ж не працюєте?.. Ну, всяке буває, у вас же контора сувора… Так-так, я слухаю… Зараз-зараз, дай тільки папірчик знайти… — Василина присунула до себе великого нотатника з телефонами й ручку, що лежали на журнальному столику. — Пишу.

Вона швидко почала шкрябати в нотатнику старою ручкою з напівзасохлим чорнилом. Марадона, який дивився матч і дриґав ногами, допомагаючи футболістам грати, на секунду відірвався від телевізора і зиркнув на дружину. З дивану, на якому він лежав, Марадона не годен був роздивитися, що занотовує Василина, і відвернувся до екрану.

— Та можна було б і не записувати! — говорила Василина в трубку, відклавши ручку. — Це не так і далеко від нас, ми ж у верхньому місті, а то старий район… Так, вибач, словом, я там кілька разів бувала, вулицю з такою назвою важко забути. І номер примітний, тобі не здається? Ги-ги-ги… Ти краще про себе розкажи!.. А, ну добре, до зустрічі. Дякую!

Вона поклала трубку й обернулася до чоловіка.

— Піднімайся, футболісте, у мене є для тебе інформація, яка тобі дорого коштуватиме…

Марадона, одним оком поглядаючи на екран, затягнув дружину на диван і притиснув до бильця.

— Що ти там записувала?

— Вулиця Цвинтарна, дім тринадцять.

Марадона натиснув кнопку на пульті дистанційного управління, і телевізор замовк.

— Наша Цвинтарна, на Заріччі? — спитав Марадона з недовірою в голосі.

— Аякже ж.

— І що там?

Василина погладила чоловіка, який совав ногами з нетерплячки, по буйночубій голові й весело пояснила:

— Товаришка моя каже, що після розмови зі мною весь вечір мучилася, ніби забула щось мені сказати. Потім вона почала прибирати і хотіла викинути вітальні листівки, що їй надійшли на Перше травня. Якщо ти пам’ятаєш, я їй теж листівочку вислала. Ось вона і натрапила на мою листівку, автоматично перегорнула і прочитала зворотну адресу. І згадала, що я живу

у Рябоконі. А Володимир Матвійович Горбань — четвертий із табірної компанії лікаря Шапки, пам’ятаєш? — приїхавши з Британії, зареєструвався в рябокінському районі. Місцем проживання вказав місто Рябокінь, вулицю Цвинтарну, тринадцять.

— Ходімо, ходімо туди! — заквапився Марадона, по всій хаті шукаючи неслухняні кросівки. Василина витягла кросівки з шафки, в яку сама ж учора, ретельно вимивши, їх і сховала, та підкликала чорного пса:

— Хованцю, гуляти?

Хованець махнув раз хвостом, що для нього було виявом шаленої радості…

До будинку число тринадцять по вулиці Цвинтарній ходу було хвилин на тридцять. Можна б і автобусом, але гуляти — то гуляти! Хованець весь час відволікався на кущі й дерева, які мав ретельно винюхати й помітити. Пообідня пора в містечку Рябокінь була такою теплою, такою розніженою, що і значно довша прогулянка здалась би закороткою.

Перетнувши місток і завертаючи на вулицю Лесі Українки, Марадона зупинився перед короткою тупиковою вуличкою, зарослою травою. Незважаючи на неділю, дерев’яна церква зачинена — мабуть, між ранковою і вечірньою службами Божими священик подався у справах…

У тупиковій вуличці під сливою грілася в мереживній тіні листяної шапки «копійка» світлого кольору, трохи забрьохана, але доглянутого вигляду. Марадона придивився до київських номерів.

— Я її знаю, — промовив він до дружини і вказав на машину.

Василина, не менше за нього обізнана з усіма останніми подіями, висловила припущення:

— Може, той київський журналіст десь тут зупинився? У декого з мешканців можна винайняти кімнату, я точно знаю.

Марадона знизав плечима, Хованець добре обнюхав знайому машину, і вони рушили далі. Вздовж усієї вулиці Цвинтарної не вигулькнуло жодної живої душі. На старий цвинтар люди майже не ходили, а офіційні контори були зачинені. Повна відсутність людей чудового травневого дня навіювала моторошні думки, і Василина роззиралася, шукаючи хоч якихось ознак життя.

Стара цегляна будівля під номером тринадцять видавалася такою ж знелюднілою. Марадона погрюкав у замкнені двері, але всередині ніхто не обізвався. Та це й не дивно з огляду на звичні години роботи Фонду Британського університету, зазначені на вході на приліпленому скотчем папірці.

Хованець оббіг будівлю довкруж, виявляючи ознаки занепокоєння, та навіть коли Марадона зазирнув у кілька розбитих шибок, візитерам не вдалося вияснити, чи взагалі бувають тут хоч зрідка люди. Будинок виглядав абсолютно занехаяним.

— Либонь, краще сюди в понеділок завітати? — невпевнено припустила Василина.

— Як скажеш, — відповів Марадона замислено, і Василина серцем відчула, що він уже замислив якусь протиправну дію. — Ходімо, Хованцю.

Марадона пригорнув дружину й попрямував назад до міста. Вечоріло.

Хованець скімлив і поривався вернутись до занедбаного будинку в самому кінці вулиці Цвинтарної. Василину дедалі більше лякало хвилювання пса, проте вона не знала, як його витлумачити. Та нарешті вона зважилася.