Останній шаман
Шрифт:
Добре пам’ятаю цей момент. Я у воді. Вода чомусь не синя, а зелена, але прозора. Я ніби збоку бачу, як тіло моє чеберяє ногами, загрібає руками, прагне вихопитися на поверхню. Тільки я не можу. Я не можу піднятися вгору. Вода тримає мене, у мене холоне серце, я починаю шалено битися в зимних хвилях, розтуляю рота, щоб крикнути — і прокидаюся.
Зрозумійте мене. Сам по собі цей сон — не такий уже й жахливий. Зранку я, стоячи під теплим душем, пригадую його й дивуюся, чого вночі мене так цупко тримали пальці страху. Але ж… Він повторюється.
Випишіть мені сильне заспокійливе. Дуже сильне. Будь ласка. Випишіть мені що-небудь, доки я остаточно не з’їхала з глузду. Ви повинні мені допомогти. Ви мені винні хоча б це.
* * *
Сивий лікар уже пам’ятав цей сон ледь не дослівно. Понад усе він хотів би допомогти жінці, стерти з пам’яті сни, змусити їх піти геть, але цього він зробити вже не міг. Якби сон стосувався тільки Мар’яни, тоді інша справа, але у вуха йому ніби хтось кричав: цей сон — застереження тобі! тобі!
І лікар нічого не міг уже вдіяти: він, особа посвячена, колишній шаман, після повернення додому відгородився від світу, зануривсь у науку не живу, а паперову, захотів пов’язати два види знання в одне, бо вірив, що одне не може жити без другого, — і тоді несвідомо втратив зв’язок зі світом, що давав колись йому силу. Зрадив! І ось зараз світ вислав йому «чорну мітку»…
Лікар підвівся з-за столу, змушуючи себе не піднімати очей на старий якутський бубон, що висів на стіні, підійшов до дверей і ввімкнув верхнє світло. Воно спалахнуло так сильно, зжираючи напівтемряву кабінету, що жінка міцніше заплющила очі.
— Мар’яно, на сьогодні досить.
— Так, встаю, встаю, — вона зробила зусилля, щоб піднятися. — Випишіть мені що-небудь, будь ласка.
— Я випишу, — і він підсунув до себе бланк рецепту.
Жінка квапливо підвелася й попростувала до виходу. На порозі, торкнувшись долонею ручки дверей, вона завагалася й повернула голову до лікаря.
— До побачення, — сказала вона.
— Бувай, Мар’яно.
Двері відчинились і зачинились, і лікар провів очима довгі міцні пальці, що затрималися на лутці. Він посидів хвилин десять, про щось розмірковуючи, тоді навіщось зняв зі стіни старий шаманський бубон, покрутив його у руках, повісив на місце. Почав ладнатися додому.
Двері відхилилися без стуку. Лікар підвів голову від «дипломату», в якому щезли папери зі столу, і глянув на непроханих гостей. Обидва вони вдягнені були в чорні довгі пальта з великими плечима реглан, зі стоячим комірцем, обидва в чорних шкіряних рукавичках. Темно-русяве волосся, стрижене дуже коротко, темні холодні очі на червоних від зимового холодного вітру — аж занадто червоних — обличчях. Всією своєю статурою, виразом недобрих очей вони схожі були, як брати. — Я вас слухаю? — мовив лікар сухо.
— Диск де?
Лікар стенув плечима. Він змучився, не міг більше боротися. Стільки разів виживав — у прямому значенні цього слова — за своє життя, що тепер просто не лишилося сил. Господар кабінету повернувся спиною до прибульців і заплющив очі.
Двоє защепнули клямку
— Диск де? — повторив перший. Потім кинув другому: — Пошукай тут.
Той відчинив шафу, вивалив із неї папери, касети, якісь коробочки, книжки. Так само висипав вміст усіх шухлядок письмового столу.
Лікар не рухався, не обізвавсь і словом — думав про жінку, яка щойно пішла від нього. Він жалкував, що ніколи їй так і не подякував за все, що вона зробила для нього. Вона була єдиною людиною, до якої можна прийти серед ночі, а вона, слова не мовивши, відступила б від порогу, пускаючи в хату, і зробила би все, що її попросиш.
Не знімаючи рукавичок, непрохані вечірні гості робили свою справу швидко й обізнано. Розпороли крісло, потім лікарняну отоманку, зірвали з підлоги килим і простукали старий, розсохлий паркет, відсунули шафу з її звичного місця, навіть зірвали фіранки з вікна — хоча навіщо їм фіранки? Скоро обшукали лікаря, видобувши з його кишень паспорт, ключі від помешкання, біло-синю пачку дешевих цигарок, запальничку. Не пропустили жодного сантиметра кабінету. Врешті вони мали змиритися з поразкою.
— Диск де?
Били його довго й зі знанням справи. Він мовчав, ніби перенісся раптом на двадцять років тому, коли його били часто і зі знанням справи. Знав, які саме удари ідуть один за одним, був готовий до кожного з них, і його тільки час од часу дивувало, наскільки їхні рухи передбачувані. Лікар не чинив спротиву: у свої шістдесят років він виглядав на сімдесят, і тіло його дедалі менше слухалося господаря.
Нарешті двоє зупинились і знову всадовили лікаря в крісло. На тілі його не було ні крові, ні видимих ушкоджень, але він знав, як стікає кров’ю зсередини. Кожен орган болів, ніби в нього забили цвяшок. Тільки навіть ті рани загоюються, це він теж знав. Життя і смерть тотожні одне одному, — вчив його колись якутський шаман Мічилла. Злиття життя й смерті — єдиний шлях бути з самим собою…
— Диск де?
Лікар дивився на них широко розплющеними пустими очима, стуливши щільно вуста. Сам відчував, які напружені, стягнені в нитку його зморшкуваті вуста, які вони білі й сухі. Чому, чому він не встиг подякувати єдиній людині, котра лишилася йому вірною? Колись він, неофіт, крізь біль тіла повернув у непам’ять усе минуле життя. Після посвячення він, мов немовля, мусив навчитися наново ходити, говорити, ковтати їжу. Більше не впізнавав власного імені — як і того другого імені, яке мав би пам’ятати краще за своє… І тепер він не встигає сплатити старий рахунок! Мати-Хижа-Птиця, простягни мені своє крило!
На нього дивилася цівка пістолета з накрученим на неї глушником.
— Іди ти під три чорти, — повільно сказав він до неї.
Розділ III
РЕДАКЦІЙНЕ ЗАВДАННЯ
Якщо ви, читачу, гадаєте, що життя застигло в невеличкій районній лікарні, де підтята нічними жахами немолода вже жінка на ім’я Мар’яна вимолює допомогу у свого лікаря, а лікар сидить за письмовим столом, розширивши незрячі очі й міцно стуливши вуста, ви не знаєте життя! Так, зима, зима, навіть сніг притрусив сірі українські дороги, навіть мороз упав на спустошену, приспану землю, але життя вирує!