Останній шаман
Шрифт:
— Тікай, дурепо! — почула вона низький голос хованця. — Чого стоїш, як засватана?
І нявка нарешті побігла.
* * *
Втікачі зупинилися під розлогим дубом, не в змозі відсапатися, хованець — висолопивши довгого рожевого язика, нявка — хапаючи себе тонкими прозорими руками за груди. Хованець чухав собі спину, де видертий жмут кошлатої шерсті лишив на шкірі круглу лисинку. Розчепіривши пальці з довгими твердими кігтями, він спробував розчесати скуйовджену шерсть, аби прикрити таке неподобство, та це йому ніяк не
— Ти звідки взявся? — спитала вона, прокашлявшись.
— А нізвідки. Гуляв собі берегом.
Хованець сів під гіллякою, дістав маленького гребінця й почав методично розчісувати кошлаті кучері.
— Ти чорний, як чорт, — мовила нявка, задумливо спостерігаючи, як супутник намагається причепуритися. Чорні кудли стирчали в різні боки й не хотіли влягатися, скільки гребенем не чеши, а лисинка зробилося ще помітнішою.
— Ти гадаєш, якщо коси зелені, то ти не від чорта? — звів червонуваті очі хованець.
— Я не від чорта! Нявки не від чорта!
— А від кого ж? — хованець вдесяте розчесав манишку в себе на грудях, і стала вона така пишна, як грива в лева.
— Ну… — розгубилась нявка, захоплена зненацька важким запитанням, її тремкі пальці, що обіймали стовбур, почали швидко награвати на ньому одній їй чутну мелодію.
— Не знаєш! — торжествував перемогу хованець. — От я тобі розповім, щоб ти, дурне дівча, бува не зганьбила себе в пристойній компанії! Ото на початку світу, коли ще людей не було, а було тільки небо, земля й вода, сидів Бог на великій хмарі, а Чорт літав попри нього. Бог був дуже заклопотаний, бо він саме розмірковував, як облаштувати землю, а Чорт страшенно нудився. Отож Бог йому й каже: лети до землі, каже, до великого синього моря, вмочи палець у море й стріпни позаду себе. І тоді постануть із бризок тобі товариші. Чорт полетів до землі, знизився над великим синім морем і, як був він дуже жадібний, умочив у воду цілу руку. Як почав тріпати Чорт рукою, як почали з бризок вискакувати бісенята: водяники, болотяники, лісовики, польовики, русалки, нявки, морські люди та всілякі інші духи, то заселили вони землю ще перш, ніж Бог створив людину. Отак.
— Значить, і духи від чорта, — спитала нявка, — і чудовиська від чорта?
— Від чорта.
— І хвороби від чорта?
— Від чорта.
— І відьмаки, мерці, вовкулаки від чорта?
— Від чорта, — підтвердив хованець.
Нявка замислилась. На небо вилетів темний птах з великими крилами, заслоняючи місяць, і голосно крякнув. З землі озвалася луна й понеслася лісом від дерева до дерева. Птах покружляв над верхівками голих дерев, не знижаючись, і полетів помалу на захід.
— А чого ж тоді, — спитала нарешті нявка, — одні людям шкоду роблять, а інші добро?
— А хто це людям робить добро?
— А от ти, домовик, хіба не робиш людям добро?
Хованець погладив себе по круглому черевцю, почухав за вухом.
— Домовик — істота лінива. Сидить на поді, їсти просить, і то все тільки несолоні страви. А як господар солону принесе — злоститься й посуд б’є. Хіба це не шкода?
— А якої шкоди нявки людям можуть завдати? Тільки й того, що хлопців на танок заманюємо, бо в нас пари нема.
— Е, ні, — заперечив хованець, — якби хто не мав при собі часнику або ж оделяну, ви б його з собою забрали!
— А от і ні, а от
— Аякже! — вперто не погоджувався хованець.
— Закладемося? — опекла його бурштиновими очима нявка.
— На що? — здивувався хованець.
— У тебе господар є?
— Є… А він тут до чого?
Хованець підвівся з-під дерева, струсив із себе налиплий сніг, як пес воду, потупцяв на місці. В лісі вже повністю стемніло, але місяць великою ясною кулею вилетів на чорне небо і сіяв світло поміж чорне зимове гілля, та ще світились у пітьмі жовті нявчині очі.
— Закладемося, — вигукнула нявка, — що я йому добру долю прикличу?
— Ти прикличеш? — недовірливо й насмішкувато скривився хованець. — Ой, дівча, дівча, яке ж ти кумедне!..
Нявка гордовито підняла плече, та за кущем раптом шаснула тінь наполоханого їхніми голосами звіра, зеленокоса відстрибнула вбік — і з плеча впала майже прозора тканина білої сорочки, оголюючи тіло. Зніяковіла нявка вхопила комір рукою, припасовуючи його на місце, прикриваючи свою прозору, холодну, звабливу шкіру. Хованець недвозначно плямкнув, підсміюючись, і нявка ще більше знітилася, опускаючи грайливі великі очі.
— А побачиш! — труснула головою вона. — То як, б’ємося об заклад?
— А б’ємося! — не витримав хованець чіпких обіймів азарту й простягнув космату лапу. — Даю тобі три дні!
— Чотири! Веди мене до свого господаря, маю перше на нього поглянути!
* * *
Нявка стояла в головах великого ліжка. Місяць, уже майже повня, світив у вікно, і їй добре було видно і темне коротке волосся, що чітко вирізнялося на тлі сірої в півтемряві подушки, і широкі брови, насуплені на бозна-які сни, і тонкий, мов вирізьблений, ніс.
— Гарний у тебе господар! — зітхнула нявка.
— Не про твої зуби! — відтяв хованець. — Хотіла на нього дивитися — дивись, а руками — зась!
Нявка нахилилася над сплячим і поклала йому тонкі пальці на скроні, її долоні були такі прозорі, що крізь них просвічувалася смаглява шкіра сплячого та дві довгі зморшки, що розітнули чоло. Кінчиками пальців виграючи на шкірі сплячого, нявка, здавалося, проникала в його сни, втручалась у їхнє дійство, і тоді змінювався несподівано вираз обличчя сплячого, з замріяного ставав неспокійним, тоді напруженим, стискалися болісно вуста, та вже нявка розгладжує довгі зморшки на лобі, і сплячий видихає затамоване повітря й зручніше вмощується на подушці.
Губи нявки швидко-швидко заворушилися, вимовляючи неясні слова. Хованець прислухався.
Як підеш через місток,
У далекий лісок,
Там дуби покручені,
Там річки повисохлі,
Там за кожним кущем
Дві жарини очей.
Ти у них не гляди,
Ти до них не ходи,
Голосів не слухай,
Затуливши вуха.