Останній сигнал
Шрифт:
Стараюся думати про інше. Пригадую, як одного дня прогулювалися з сином — уже семикласником — засніженим парком. Довкруг — кучугури снігу. Сніг… Я прокручую в уяві ті картини, поки мені не стає прохолодніше й легше. Ось на що здатна уява. Та вона здатна й на інше… Наприклад, створити й те обличчя…
Стривай! Я гуляв із сином засніженим парком, і він розповідав мені, що вступив у гурток юних космонавтів, написав працю, яку оцінили дуже високо. А тепер, виявляється, він готує на олімпіаду креслення космічного корабля нової конструкції. Він показував його Олегові Івановичу, і той схвально відгукнувся про нього.
Я кивав головою у відповідь
Наступного дня я зустрівся з Олегом Івановичем, і він підтвердив: мій син займається “перспективною розробкою”. Він так і сказав “перспективною розробкою” — і, певно, здивувався, чого це я насупив брови. А я ж ледве стримувався, щоб не виявити своєї втіхи.
Ще не раз доводилося супити брови, коли Гліба навперебій запрошували однокласниці на дні народження, вечори танців. Зовні він удався в Ольгу — гінкий, чорнобривий, з красивою круглою головою, чітко окресленими повнуватими губами, майже класичним носом і широким підборіддям. Тільки вуха підвели — це були мої відстовбурчені вуха. Та Гліб навчився ховати їх під довгим волоссям. У дев’ятому класі син заробив першого болісного щигля — на шкільній математичній олімпіаді посів лише сьоме місце. Найдужче мене засмутило те, що він шукав для себе виправдувальні мотиви, звинувачуючи в упередженості одного із членів жюрі. Отже, щось я недогледів у синові. Та й не дивно. Польоти, польоти… А син тим часом ріс. Я не зумів своєчасно нейтралізувати похвали й компліменти на його адресу. Однак і припинити свої тривалі відрядження вже не міг. Адже я звик, що Гліб пишається мною, збирає газетні й журнальні вирізки, показує їх своїм друзям…
Шерех почувся знову, затим — надсадно гудіння. Мерехтлива хмара враз змінила свої обриси й колір. Вона встигла перемолоти стрімчак гори і витворила з нього ніби арку. Якщо це не марево, то що тоді? Інопланетний корабель у захисній оболонці? Але ж у ньому проглядається обличчя людини?
В очах потьмарилося. Таке зі мною вже було, коли ще юнаком на планері потрапив в аварію. “Легкий струс мозку”, — діагностували тоді лікарі. А мені ніяк не вдавалося пригадати, чи справді було падіння — поле, що летіло назустріч під кутом у сорок п’ять градусів, хрускіт дюралю, удар обличчям об панель приладів. Я обережно торкався язиком спухлої губи, випробовуючи її на реальність. І мені здавалося, що падіння просто привиділося.
Тепер замість розбитої губи — “Омега”, незаперечний факт того, що сталося. Чому ж знову з’явилися сумніви? Їх пробудило марево. Надто неправдоподібно й примарно промайнуло в ньому людське обличчя. А може, це діють на мозок промені? Уява здатна й не на таке…
Треба якось дослідити марево, хоча б незалежність його існування від мене. По-перше, треба перевірити версію про інопланетний корабель, щоб позбутися нездійсненної надії. Але як це зробити?
Намагаюся зосередитись на думці-наказі про поміч. Вмикаю біоімпульсний підсилювач, вкладаю в заклик усю силу волі. Затим сигналю прожектором, застосовуючи всі відомі мені міжпланетні коди.
Марево ніяк не реагує на спроби контакту, але й не зникає.
Багрово-сине світило розпухає, стає схоже на потворного спрута, піднімається дедалі вище. Скелі починають світитися, температура
Задихаюся. Губи пошерхли. До упору переводжу регулятор. Все! Кисню вистачить ще хвилин на двадцять. А потім? Що потім? Краще про це не думати. Про щось інше…
…Після того, як Борис витяг мене із всюдихода і ми щасливо повернулися на Землю, я довго пояснював шестирічному Глібові, чому в мене обгоріли волосся й брови. А він усе перепитував: “Ти більше не полетиш туди?..” “Так, сину, тато залишиться з нами, — сказала дружина, аби заспокоїти його. Золотаві іскорки в її очах пригасли, вона пригасла сина до себе, ніби захищала його від мене й моєї справи у безмежжі…
Мої спогади уриваються. Здається, марево раптом змінилося і чує мої думки, реагує на них. Ось до чого може дійти хвороблива уява. Ну навіщо мареву мої спомини, хіба ж вони спроможні його якось розворушити?
І знову намагаюся впіймати обірвану низку думок… Так, Ольжині очі із золотавими іскорками, коли вона сміється, від них розбігаються перші легкі зморшки. В неї завжди усміхнені очі. Усміхалася вона навіть тоді, коли Гліб зажадав: “Предки, я поважаю вас. Але ж треба коли-небудь дозволити своїй дитині робити власні помилки. Маю на них святе право”. Він усміхнувся і зразу ж міцно стулив губи. Я вже тоді помітив у нього цю звичку — міцно стискати губи, навіть прикусити нижню. Та недовго. Пухлі вуста підлітка знову самі собою довірливо розтулялися.
— Вирішив остаточно: вступатиму на астронавігаційний, — сказав він.
— Ми про це вже говорили…
— Ти мене не переконав. Сам Борис Михайлович вважає, що я можу мислити швидше, ніж…
— Не переоцінюй себе, сину, — мовив я. — Замолоду часом важко відділити мрію від реальності. Кожен воліє думати про себе краще, ніж він є насправді. Кожен поспішає утвердитися. Тому випинає небезпека переоцінки. А мрія малює те, чого юнак бажає. Мріючи, він перевищує свою роль у суспільстві, свої здібності й можливості. Необхідно пам’ятати: істинна тільки та оцінка, яку тобі дають інші. Вона-бо визначається тим, що ти можеш і даєш людям…
Завжди, коли я хвилювався і намагався говорити простіше, моя мова ставала гіршою. Ніяк не міг виборсатися із складних словосплетінь і врешті замовкав, сподіваючись, що слухач виявиться тямущим.
Гліб зрозумів мене, але не погодився — потер підборіддя, на якому пробивалося ріденьке волоссячко.
— Не подобається мені електромеханіка, тату. І потім…
У нього ледве не прохопилося: “Я здатен па більше”.
Так, професія інженер-космонавт його не влаштовувала. Йому не давали спокою лаври Бориса Корнілова — командира “Омеги”, не хотілося грати другорядні ролі, як мені. І треба ж було Борисові, коли він програв йому підряд дві партії в шахи, сказати: “Ти вмієш мислити швидше, ніж я…” Своєму синові таке б не сказав. Своєчасно стримався б, напевно…
— А як з геометрією?
Гліб скочив із стільця, очі звузилися, голос став хрипким:
— Дрібниці! Подумаєш — геометрія!
Ольга смикнула мене за рукав, нагадуючи про умову — не доводити розмови з сином до точки кипіння.
Я змовк, а Гліб сів на стілець боком, підігнувши під себе праву ногу, щоб сидіти вище, і прийняв ту задирикувату позу, яка так сердила мене. Його обличчя кольору недостиглої чорниці — він нещодавно їздив з товаришами у гори — зблідло від хвилювання.
— Ні, ти не переконав мене! Зроблю по-своєму! Гліб домігся свого — вступив на астронавігаційний.