Останній сигнал
Шрифт:
Якби я зумів врятувати Бориса з “Омеги” — з цього останнього поля бою!.. Напевно, я віддав би усе на світі, крім Гліба, навіть власне життя. Але Борис загинув — і вже нічого неможливо зробити для нього.
“МОЖЛИВО”, — вимовив якийсь голос.
“Певно, це говорить сигом”, — подумав я, і почув у відповідь слова сигома:
— Ні, я нічого тобі щойно не говорив.
— Ти чув, як хтось мовив “можливо”?
— Ні, не чув.
“Почулося? Так ясно?”
“МОЖЛИВО”, — повторив той самий голос. Тепер він здавався знайомим…
9
“…Він помиляється. У тому про що він згадує,
Та чому ж він цього не збагне? До нього підступила смерть, а він думає про інші істоти. Найважливіші закони програми — жадоба до життя, страх перед смертю — виявилися не всесильними. Він переступив через них. Але ж це надзвичайно важко! Коли мені доводиться змінити якесь положення програми, на розрахунки, а особливо па вольові зусилля, я витрачаю багато енергії…
Йому ж те зробити набагато важче. Він ризикує більшим. Слід поміркувати над цією загадкою…”
Сигом викликав з пам’яті інформацію про організм людини й ще раз переконався, яка вона беззахисна. Але так і не розшифрував загадкову поведінку космонавта.
“…Можливо, я, перебудовуючись, справді забув щось важливе? Ні, цього не могло статися. Бо ж ніколи не забуваю елементарних правил: “6 частини організму, особливо мозку, що нерозривно пов’язані з головними відмінними рисами особи. Заміняти їх слід лише після перепису всієї інформації на нові частини і ретельної перевірки нових записів”. Інакше кажучи, — “легко повернути мить, якщо вона зафіксована в пам’яті, але перестане існувати й минула епоха, якщо про неї забути”. Я пам’ятав усі правила і діяв згідно з ними. А те, що забув, було, певно, неістотним…”
10
— Ти помиляєшся, — каже сигом людині. — Нічого істотного я забути не міг. Однак є прислів’я: “Час дорогоцінний вчасно, навіть якщо в запасі безсмертя”.
— Навіщо тобі економити час?
— Аби зробити те, для чого мене створено. Дізнатися, чи є ритм і закономірність народження та загибелі галактик, Всесвіту. Скласти рівняння розвитку матерії і розв’язати його.
— Для кого?
— Для себе. Хочу знати.
“Бідолаха, — думає людина. — Сильний, а бідолаха. Хоча ще стародавні застерігали: “Хочемо дітей не добрих, а сильних. А чи сильні діти забажають допомагати слабким батькам?”
11
…Я почув, як за перегородкою вимовили моє прізвище, і почав дослухатися.
— Кращого спеціаліста не знайти. Добре було б ввести його в екіпаж “Титанії”, — прозвучав голос Рибакова — вимогливого, завжди суворого заступника начальника управління. Він навіть усміхався рідко. Але всі знали: якщо екіпаж формував він, за наслідки експедиції можна бути спокійним.
Навіть недруги не вважали мене нескромним. Але тоді я зрадів: “Отже, рано списувати мене на космодром. Ще б пак! Досвід теж чогось вартий, а в багатьох випадках може й переважити молоді сили!”
— Усе-таки останнім часом він почав здавати, — засумнівався інший голос, здається, начальника відділу комплектації. — Нічого не вдієш, роки беруть своє — йому ж за шістдесят.
— Та я не про старшого Подільського! Про сина! — гримнув Рибаков. — До речі, він згоден. Лише сказав: “Якщо батько не заперечуватиме”.
Я сперся на стіну. На чолі проступили краплини поту, наче хтось напоїв мене липовим чаєм і, як говорила Ольга, зігрів серце. Губи витягнулися в блаженній сапо вдоволеній усмішці. Виходить, недаремними виявилися мої наполегливість, турботи, навіть приниження. Таки домігся свого. Ось і Борис казав, що Гліб стає чудовим спеціалістом. Я все побоювався: захвалює сина, аби зробити мені приємне. Важко було повірити в Гліба після всіх його зривів, невдач, хоча дедалі частіше помічав у нього свій характер, навіть інколи — свої інтонації. Зрештою, треба віддати йому належне — я ніколи не мав такої стрімкої хватки.
На обід того дня була овочева юшка, яку я не любив. Але попрохав добавки, і Ольга підозріливо глянула в мій бік, усміхнулась:
— Ти сьогодні — як іменинник. Маєш сюрприз? Розповідай — премію одержав чи нагородили?
Гліб уважно, не мигаючи, дивився на мене. Він уже знав новину і саме обмірковував, як обережніше її нам викласти.
— Та це ж наш Гліб іменинник. Його включили в екіпаж “Титанії”!
Сказав і затнувся. Дружина зблідла, опустила руки на плечі сину, ніби наперед хотіла застерегти його від небезпеки.
— Не хвилюйся, мамо, все буде гаразд. — Гліб потерся щокою об її руку, але дивився він на мене. Подив, що світився в його очах, змінився іншим почуттям, яке вже давно я мріяв в нього викликати. — Правда, тату? — І він по-змовницьки мені підморгнув…
12
“…Щось у його спогадах непокоїло мене. Не можу визначити, зафіксувати, обчислити, — що саме. Можливо, син, про якого він згадує? Люди схильні романтизувати дитинство і юність. При цьому завжди хвилюються. Та якщо проаналізувати неупереджено, то дитинство і юність це: 1. Недосвідченість, яку соромляться назвати нерозумністю, вважаючи за краще слово “наївність”. 2. Невміння передбачати наслідки своїх вчинків. 3. А звідси — поспішність або — як її ще інколи називають — рішучість. 4. Порівняно менше, ніж у дорослих, користолюбство. Та воно існує в більшості юнаків за рахунок недосвідченості, а не внаслідок доброти.
Колись, читаючи їхні книжки, особливо художню літературу, й порівнюючи з тим, що помічав у житті, я дійшов висновку: людина бачить себе такою, якою хотіла б бути. Вона так ускладнилась у власній уяві, що почала боятися себе. Насправді ж людина за внутрішньою будовою проста. Складною її робить середовище.
Власне, людина, як і будь-яка жива істота, прагне не розчинитись у зовнішньому світі, зберегти себе й для цього обирає оптимальну лінію поведінки. їй постійно доводиться опрацьовувати інформацію, яку вона одержує ззовні через органи відчуттів, і порівнювати з інформацією, так би мовити, внутрішньою.
Справді, мав слушність учений, який виголосив: середовище, проходячи крізь людину, стає складнішим, набуває нових властивостей та якостей. І помилявся той, хто припустив: може, саме тому Всесвіт врешті-решт і винайшов та створив її.
Ні, мене турбують не спомини батька про сина, а те, як тоді цей старший Подільський повівся і як тепер згадує. Мій аналіз його поведінки неповний. Чому? Виходить, заважають завершити його прогалини в пам’яті. Шкода, якщо я стер цю інформацію про людину…”