Останній сигнал
Шрифт:
Минає півгодини. Раз по раз професор позиркує то на мене, то в аркуші, потому — тільки в аркуші; забуває про мене, хапає папір і щось швидко пише — перевіряє мої підрахунки, тверді рум’яні щоки дужче беруться рум’янцем. Нарешті знову згадує про мене, дивиться поверх окулярів трохи здивовано, потім роздумує — щось підраховує. Зрештою професор каже:
— Попрацювали ви справді немало. Як устигли за такий короткий проміжок? Деякі розрахунки справляють враження. Та ось формулювання…Формулюваннячка… Ніби з “Книги чудес”… — Товстий ніготь підкреслює рядок.
— Що ж тут чудесного, Іване Спиридоновичу? Наприклад, слідчий збирає попіл, клаптики обгорілого
— Але ж ви, Сергію Євгеновичу, намагаєтесь вивести закон… Закон! Формулюєте положення про часові потоки, що перехрещуються у просторі…
Вперше він назвав мене не юним другом, не на прізвище, а на ім’я та по батькові. Чи означає це, що він підніс мене до рангу “тих, кого треба брати до уваги”, а чи просо вивів у число своїх опонентів. Бути його супротивником небезпечно, особливо коли згадати розповіді тихенького й старенького лаборанта, який побував якось в його “левових пазурах”. Іван Спиридонович ще в інституті ходив у “перших студентах, хтось устиг зарахувати його в “наші Ейнштейни”. Та ні Ейнштейна, ні навіть просто академіка; нього не вийшло. Спершу він створив кілька цікавих робіт, фрагменти з його кандидатської опублікував солідний журнал. Та докторську захищав уже не без труднощів, “за сукупністю”, а надалі став майже постійним співавтором усіх робіт, що виходили з його відділу. Не пам’ятаю, хто перший підкинув дотеп з цього приводу: “лев та мишки”. Над усе він не любив людей, яким приклеював ярлика “академпретендент” — претендент в академіки. Щоправда, мене він так не назвав, та напевно в такій ситуації подумав і зробив “оргвисновки”. Зараз дізнаюсь. І я вперто виголошую:
— Так, поки що не всі мої формулювання мають повне числове забезпечення. Але дайте мені три, навіть два роки…
Він заперечливо хитає головою — професійно хитає, як на фіззарядці — спершу в один бік, потім у другий:
— Неможливо, Сергію Євгеновичу. Визнаю — цікаві розрахунки. Й не більше. Вся ж ваша гіпотеза, особливо думка про подібність пам’яті природи з людською пам’яттю — чистісінька фантастика. Ніхто на це не виділить ні робочого часу, ні коштів. І набудете ви репутації фантазера й безпідставного академпретендента…
Он воно як! Дострибалися, молодий чоловіче! Тепер тримайтеся! Він з вас зробить товченика. Цей професор з рум’яними щічками — майстер відбивних з академпретендентів…
Неабияк дивуюсь: у мене не засмоктало в шлунку, як це бувало колись.
— Що ж, Іване Спиридоновичу, коли так, фантазер згоден рахувати і на дозвіллі.
Від подиву він навіть окулярів, що злізли з носа, не поправив. Мабуть, йому хотілося запитати: “З глузду з’їхали?” А поспитав таке:
— Ви бажаєте довести? Довести, що можливе відтворення минулого?
— А ви гадаєте, якщо людина навчилася записувати й відтворювати звук, зображення, думки й почуття, як в кіно, наприклад, то в природі нічого подібного не відбувається? Так, я хочу довести, що природа записує і зберігає будь-який рух, кожен варіант світу з усілякими змінами, з перестановкою електрона на атомній орбіті, з новим випромінюванням. Часові потоки відносять — зліпок за зліпком — усі варіанти світу. І коли вони перехрещуються, спостерігач, що перебуває в одному потоці, здатний бачити, що робиться в іншому. Так з човна, що пливе річкою, інколи щастить бачити струмок, що тече в зворотному напрямку…
— А трансформація? Перехід одного в інше?
Лев випустив
— Трансформація відбувається. Але завжди зберігається можливість зворотного процесу. Коли знайти механізм ввімкнення, відновлення, подібний до того, на який я натрапив випадково у сторожці, починає діяти закон зворотності.
— Немає такого закону, Сергію Євгеновичу. Це ваші вигадки.
Він говорить суворо, кожне слово падає лунко, мов гиря на терези. Фонди, план — все у його руках. Я це знаю. Та знаю й те, що не відступлю ніколи. “Ні за що й ні перед ким!”
…Ось так я почав ставати тим, кого ви знаєте сьогодні як видатного ученого. Всупереч усьому я сформулював закон зворотності, описав механізм запису та зчитування й сконструював перші апарати, які дали змогу відновлювати минуле.
Дехто дивується і запитує, як мені вдалося стільки здійснити протягом одного життя. Але я зробив це не за одне життя, а за багато життів, одне з котрих продовжувало інше.
І найголовніше — в них більше не було змарнованого часу. Після тих ночей у сторожці я став інший, навчився цінувати кожну мить, творити її такою, щоб потім не було соромно за самого себе. Часто нам здається, що попереду — надмір часу, і все ще можна змінити. Так, попереду надмір часу, але творити добро годиться зараз, негайно. Бо кожна мить лишається у пам’яті природи такою, якою ти її прожив, сотворив. Її можна видобути, повторити. Але змінити не можна. Вона залишається на всі мільйони твоїх життів — навічно. Вона, і з нею — ти.
ЗАВОЙОВНИК
Оповідання
Примножуючи свої лави, ми переслідували противника, і він у паніці тікав. Це була війна отрути і газів, і рахунок у ній ішов на мільйони й мільйони жертв. Недорозвинені ворожі воїни в білій та оранжевій одежі валялися на узбіччі слизьких синіх доріг і берегах пульсуючих рік та каналів, наповнених в’язкою рідиною. Вони лежали в різних позах — випростані й скарлючені, зморщені, всохлі чи роздуті тіла, — не пробуджуючи в мені колишньої ненависті. Згасла помста, що спалахнула, коли вони вбили кращого мого друга, якого всі ми називали Вченим. Він був таким добрим, що в його доброту не зразу вірилося. Вона здавалася маскою, яка приховувала щось інше, більш звичне…
Мій друг розповідав мені, що невтоленна допитливість оволоділа ним з дитинства. Він усе хотів знати: чому спалахують зірки, навіщо світять оранжеві та фіолетові сонця, як виник світ, для чого з’явилися ми і в чому полягає наше призначення. Одне слово: як, де, куди, звідки? До кожної речі та явища він підходив з цими запитаннями-мірками. Здобуваючи якісь знання, він зразу починав сумніватися у їх вірогідності і брався за перевірку.
Наш командир недолюблював його і вважав поганим солдатом. У чомусь я змушений був погоджуватися з його оцінками. Але я вважав, що якби Вченого призначити в штаб дешифрувальником, то він був би на своєму місці.
Кожен із нас на щось здатний. Важливо лише знайти належне місце — і ви побачите замість млявого і ледачого, недбайливого чи безпорадного плазуна ідеального працівника. Але місце солдата було, звичайно, не для Вченого. І коли ворожий воїн почав благати: “Не вбивай!”, мій друг завагався і відвів свою грізну зброю — розчинник. Й одразу ж сам зазнав смертельного удару.
Ми жорстоко помстилися ворогам. Гнали їх без перепочинку до пасма Спадистих Пагорбів. А під час перепочинку, призначаючи мене командиром відділення, взводний сказав: