Останній сигнал
Шрифт:
Від напруження болить голова. Однак йому вдається пригадати кадри з якогось фільму, які він побачив крізь прочинені двері, коли в дитинстві йому забороняли дивитися оте.
Підхоплюється з постелі, автоматично ступає в капці й поспіхом іде, майже біжить, до інформа, надсилає запит… І ось через кілька хвилин на екрані пливуть рядки давньої історії — тридцяті, сорокові роки двадцятого століття: Німеччина, до влади прийшли фашисти, війна, концтабори, винищення мільйонів людей. Колись про це розповідали у школі, та нині інформації більше, вона докладніша, ґрунтовніша, жахливіша.
Він вводить в інформ додатковий запит, і на екрані з’являються кадри документальної кінохроніки,
Віктор одвертається од екрана, йому слід перепочити хоча б кілька хвилин, потім він знову й знову вдивляється в зображення. Волосся… Руде, чорне, золотаве, сиве, пряме й курчаве… За задумом дбайливих і економних “батьків нації” воно не повинно було пропасти марно, задарма, йому знайшли застосування. Можливо, і цей матрац у кімнаті прапрадіда був набитий волоссям ЗВІДТИ…
Людське волосся… Воно тільки здається простим і примітивним, а насправді у кожній волосинці укладені в пакети ниті білків, ороговілі клітини, є там і м’язи, що піднімають і опускають волосся, порожнини й сумки, серцевини й коріння. Волосся захищає нас від механічних уражень, від холоду та перегрівання, реагує на тиск, світло, вологість, й через те його використовують у найточніших приладах, навіть у таких, як механізм перемикання капсули космонавта в момент переходу крізь нуль-простір. Але ж знайшлися такі нелюди, що понабивали волоссям своїх жертв матраци й спокійнісінько спали на них, не відчуваючи уколів… Волосся з концтаборів, волосся з перемикача капсули, сузір’я Волосся Вероніки — чому зараз усе сплуталося в його голові в такий неймовірний клубок? І чого він так хвилюється? Хіба він не знав про концтабори раніше, хіба на уроках історії вчителі не розповідали про фашизм? Та зараз він чомусь ніяк не може заспокоїтися, зуби цокотять, й утримати тремтіння над його сили… В чому річ? Здається, він починає розуміти, здогадуватись…
Палець натискує клавішу зворотного перемотування, стоп, пуск — знову пливуть ті самі кадри. Ось воно… Стоп! Так, у охоронців на петлицях такі самі блискавки і літери, що були на мундирі його прапрадіда. Цей мундир — ще одна з реліквій — зберігається десь у шафі. “Знайти, переконатися!..” Він відчиняє дверцята шафи, порпається там і вловлює, як за спиною рипнули двері. Це — мати.
— Що з тобою, Вікторе? Ти білий, немов крейда. Що сталося, синку?
— Мамо, в яких військах служив наш прапра?
Її стривожений погляд ковзнув по екрану інформа, по застиглих постатях офіцерів у чорних мундирах.
— А-а, ось воно що… То були жахливі часи. Люди змушені були робити те, чого вони не хотіли. Та заспокойся: полковник фон Люндорф служив не у гестапо, а в польових військах. Деякі розпізнавальні знаки були спільні…
— Однак я не візьму з собою медальйона, мамо.
— Чому?
Він стенув плечима. Хіба міг він, космонавт першого класу, офіцер космічного флоту XXII сторіччя розповідати про сон, про незрозумілі передчуття, про свій страх перед дивним (чи фатальним?) збігом назв і понять? Волосся з концтабору — сузір’я Волосся Вероніки… Який зв’язок побачить в них людина в буденній ситуації? Та він і сам не розрізнив би тонких, незримих нитей, якби не цей збіг: піч перед польотом, матрац, набитий волоссям, і майбутній стрибок крізь нуль-простір до сузір’я, в якому розташований північний полюс галактики.
Нічого не відповівши, вийшов з дому й поглянув на досвітнє небо. Вже згасали зірки, та він відшукав спершу Геркулеса, Північну Корону та Змію, а між Гончими
Раптом, ніби його осяяло, подумав: “Ось переді мною нічне небо: темінь і зорі. А ми, люди, для зручності поділили його на сектори, на зірки й планети, ми виокремили у ньому сузір’я й дали їм назви. Це ми чітко розмежували світ і все, що нас оточує, — своє волосся і чуже розділили, як зовсім сторонні явища, краплини дощу та сонячні промені, вірші й математичні рівняння, землю та небо, світло й пітьму, біль і радість. А світ — то неподільне ціле і тому все в ньому взаємопов’язане. Й жодна волосина не впаде з голови сама по собі, не порушивши перебігу подій, не зрушивши нині чи потім другої волосини… І як мені зараз незатишно в цьому світі, як не дає спокою страх перед майбутнім, то як моторошно було тим людям, чиїм волоссям набито матраци? Чи існує спокута і в чому вона полягає?..”
Мати нечутно підійшла ззаду і поклала руки на плечі, пригорнулася до нього. Стало тепліше й затишніше. Вона нічого не казала, пі про що не просила, не умовляла, та її сумна покірливість діяла дужче за будь-які умовляння.
— Гаразд, мамо, медальйон буде зі мною…
Зореліт вийшов із нуль-простору в заданій точці сузір’я Волосся Вероніки. Космонавти пробуджувалися після анабіозу в своїх капсулах… Усі, крім Віктора Люндорфа. Медальйон з пасмом білявого волосся, що висів на його шиї, був цілий. Та в перемикачеві його капсули не витримала навантаження перемичка з людського волосся…
МОЖЛИВІСТЬ ВІДПОВІДІ
Повість
Частина перша
У ПІДВОДНОМУ МІСТІ
Я плив уздовж берега, розгортаючи руками водорості, їхні предки жили на Землі понад півтора мільярда років тому. Свою життєстійкість вони передавали нащадкам. Я плив серед творінь природи, котрі можуть існувати й розвиватися в отруйних відходах хімічних комбінатів, усередині атомних реакторів, легко витримуючи кип’ятіння і опромінювання.
Раптом якась бура гадюка кинулась від мене навтіки. Я наздогнав її. “Гадюка” виявилась пагоном водорості. Тільки-но я спробував схопити його, він вислизнув з моїх рук.
І знову я подумав про себе: “Хто я? Чи що я таке? Істота з самостійною волею? Чи подоба пагона водорості, який повторює своїми рухами всі довколишні зміни? І знову болісною тривогою нагадала про себе таємниця мого народження, яку я все ще не міг розкрити…
Я запливав у море все далі й далі від берега, поринав усе глибше й глибше. Якщо зараз піднятися на поверхню, то ті троє, що проводжали мене і лишилися на березі, мабуть, здалися б зовсім крихітними, не більшими від статуеток на книжковій шафі. Я бачив такі в квартирі Михайла Дмитровича… Чому я не думаю — “в моєму домі”? З певного часу не можу так думати. Це відтоді, як усе для мене змінилось і з’явилася таємниця. Чи проникну я в неї коли-небудь? Поки що всі мої спроби не мали успіху. Та я мушу знову й знову штурмувати її, аби довідатися про найпотаємніше. Іншим до цього байдуже. їх не хвилює таємниця. Але я так жити не зможу. В цьому я впевнений.