Останній сигнал
Шрифт:
— Зник черговий технік. Вийшов з міста, щоб закріпити фланець труби. Помічник…
Те ж саме, але з уточненням місця й часу події почали передавати по каналу загальної тривоги. Я записав у пам’ять:
“ТЕХНІК З ПОМІЧНИКОМ. ПОМІЧНИК НЕУШКО-ДЖЕНИИ. КВАДРАТ 48. ГОЛОВНИЙ СТОВБУР”.
…Я прибув до вихідного шлюзу одночасно з бригадою рятівників. Трохи згодом на електромобілі під’їхало ще кілька чоловік. Серед них — Вєтров. Широкоплечий бригадир рятувальників кинув на мене ревниво оцінюючий погляд з-під
— Підете з нами?
Він скоса стрельнув у мене поглядом, і я збагнув, що питання стосується й мене. Професор не квапився з відповіддю, надаючи мені можливість вирішувати. Ну що ж. коли так.
— Вийду раніше рятувальників. Де помічник?
Я зібрався був пояснити, про якого помічника питаю, але професор покликав:
— Смирнов!
До нас протиснувся худорлявий рухливий чоловік з довгою кучерявою чуприною. Зовсім молодий, років двадцяти двох, з блідим м’ясистим обличчям.
— Розкажіть докладно, як усе сталося.
Йому вже, очевидно, набридло розповідати одне й те саме, гострота пережитого встигла притупитися. Але гіркі складки біля губ лишились і в глибині очей миготіла розгубленість перед незбагненним.
— Ми з Олексієм Анатолійовичем саме закінчили кріплення і поверталися в місто. Він сказав мені: “Давай до шлюзу, небоже, — це він мене так називав, — а я затримаюся ненадовго, перевірю з’єднання в трійнику. Ну я, звичайно, не послухався. Згідно з новим роз’ясненням до інструкції в Зоні не можна лишатися одному.
Вєтров схвально кивнув, хоча Смирнов не дивився на нього.
— Я відплив недалеко, зовсім недалеко, тільки щоб він не помітив мене, і принишк за трубою. Звідти було видно, як мигтить промінь прожектора на шоломі Олексія Анатолійовича. Раптом промінь згас. Я кинувся туди, де він зупинився, але там нікого не було. Почав роздивлятись і… може, це мені привиділось… Авжеж, привиділось, тільки дуже ясно, ніби збоку, на самій межі видимості, рухається величезна темна маса…
Він глибоко вдихнув повітря, збираючись щось додати, але передумав і тільки махнув рукою. Я спитав:
— Ви сказали “кинувся туди”. Минув якийсь час? Адже спочатку ви подумали, що просто випустили промінь з поля зору?
— Так, але минуло не більше секунди. Напрям відшукати було неважко — по трубі.
— Там була темна маса. Вам здавалося чи ви її бачили?
— Боюсь помилитись. Вона була дуже велика, та й ділянка моря з того боку була майже чорною.
“Темна маса”.
— Конфігурація?
— Не розібрав. Від неї ніби тяглися, звиваючись, смуги, схожі на щупальці… Це було недовго…
— Вона не наближалася до вас?
— Ні. Вона ніби відходила в протилежний бік.
“Нуль”.
— Дякую.
Я кивнув йому і попрямував до шлюзової камери.
— Одягнете костюм “Зета”? — спитав хтось з рятувальників.
Я
— Ти що, навіщо йому “Зета”, він же…
Я натиснув кнопку — і шлюзові двері розсунулися. Ступив у камеру..
Я на місці події. Тривога розлита у воді: запах тривоги, відчуття тривоги, стан тривоги… Що чи хто випромінює небезпеку? Чудовисько?
Я ввімкнув великий сонар, посилив роботу органів нюху. Глухо. На екранах немає сплесків. Ніяких ознак великого працюючого організму.
Можливо, відчуття тривоги в мені самому, в моєму мозку, в помилковості моїх припущень? Я проаналізував низку думок і відчуттів, які привели мене в стан тривоги: так прокручує шахіст послідовність ходів, що дозволили супротивникові добитися переваги. Але на відміну від шахіста мені спочатку треба визначити, хто в даному випадку є супротивником. Чи не граю я сам проти себе?
Слухняно ввімкнулася система вищого контролю, засвідчивши, що мій мозок функціонує нормально.
Я не бачив супротивника, однак знав ходи. А це вже немало. Утримувався від поквапливих припущень. Моделюючи на основі своїх обчислень можливі ситуації загибелі людей і робота, я водночас не давав повної волі своїй уяві…
Отже, сигнали про небезпеку виникли зовні. Загадковість смерті трьох людей, зникнення робота… Чи досить цього, щоб з’явилося передчуття нової смерті? Хто ж може бути її винуватцем? Де він криється? Де станеться непоправне? Тут, у сорок восьмому квадраті?..
Мої органи працювали з повним навантаженням і все-таки не могли виявити джерело небезпеки.
Квадрат сорок вісім відкритий мені. Я оглянув і пронизав його промінням локаторів, прослухав і обстежив органами нюху — в ньому не було нікого, хто б ніс небезпеку.
Я втомився від напруження. Мене почало охоплювати заціпеніння. Організм рятувався від перевантаження. Гальмування відчутно оволодівало мозком, органами нюху, сонарами, локаторами, м’язами рук, ніг, допоміжних плавців… Я не чинив опору гальмуванню, навіть сприяв його поширенню по тілу. Чим повніше розслаблення, тим менше часу потрібно для відпочинку.
Я ширяв у воді непорушний, невагомий, без думок, без бажань, у лагідній дрімоті, в знемозі, майже неживий, як листок водяної лілії, як пагін водорості в стоячій воді. Я і середовище — єдине ціле, я ніби розчинився в ньому, об’єднався з матір’ю всіх живих істот, відчув себе його частиною.
Такий стан — шлях назад, до витоків еволюції. Цілковите відокремлення — шлях вперед: можливість пізнання себе, середовища. Одне втрачаєш, інше знаходиш. Втрачаєш у відчуттях — здобуваєш у спостереженнях.