Останній сигнал

Росоховатский Игорь Маркович

Годі було й думати відбуксирувати охоплений полум’ям супертанкер від пристані. Машини з пожежниками і солдатами мчали до порту, але навряд чи вони могли чимось зарадити.

— Ми розрахувалися сповна, — крізь зуби процідив Кеп. На його щоці сіпався якийсь мускул.

Коротун зареготав, підводячи очі. Він став схожим на п’яного і крізь вибухи сміху, стримати який уже йому було несила, вигукував:

— Маленька міна в чемоданчику, хай йому чорт! Маленька міна — і ве-е-лика пре-е-евелика пожежа! Спасибі, док, благодійнику ви наш!

Я вже

почав розуміти причину того, що сталося, і свою роль у цьому.

— Міна була в моєму чемоданчику?

Мовчання Кепа підтвердило мою підозру.

— Але ж ви казали про нафту, яка так необхідна. Ви ж шукали її, щоб принести користь людям. А тепер самі підпалили? — Це було настільки ірраціонально, що логічні системи мозку відмовлялись працювати.

— Це не та нафта, хай йому чорт, це погана нафта! — стогнав від істеричного реготу Коротун.

— Замовкни! — гримнув Кеп, і він осікся, затис рот рукою, давився беззвучним сміхом.

— Док, пам’ятаєте пожежу в джунглях? — спитав Кеп.

— Пам’ятаю…

Мій бідолашний мозок усе ще відмовлявся вірити в реальність подій. Абсурдність перевищувала допустимий коефіцієнт. Мої страждання посилювалися спогадами про високочолого капітана супертанкера. Я обіцяв його вилікувати. Тепер він позбувся всіх своїх хвороб.

— Вий мене втягли в це… — я не знаходив потрібного слова.

Іншого виходу не було. Це так само точно, як і те, що тепер у вас, док, нема шляху назад. Ми всі пов’язані одним мотузочком.

— Поясніть.

— Уже пояснював. Помста за пожежу в джунглях. Карна акція з дальнім прицілом. Око за око, містер святоша. Хіба не так наказує біблія?

— Отже, тепер черга мстити — за вашими конкурентами. А потім знову за вами. І так без кінця?

— Доки хтось не переможе. Остаточно.

— Остаточно — це коли не залишиться нафти? Або тих, хто її добуває?

Він знизав плечима:

— Дивна ви людина, док. Та хоч як би там було, ми вдячні вам. Одержите свою частку сповна.

Я пішов би від них одразу, якби вже міг обчислити їхні вчинки. Але мені не вистачало головного елемента в цій серії рівнянь.

— Що ви збираєтесь робити?

— Відбудуємо бурову. Ось тільки…

Він у задумі дивився на мене, насупивши брови. Я ждав.

— Ось тільки доведеться залучити до цього ваших підопічних… У нас не вистачить людей для такого обсягу робіт…

— Вони не зуміють працювати з устаткуванням…

— Навчимо, Заради їхнього ж блага. Непогано зароблять, прилучаться до цивілізації. — Він говорив про те, що збирався зробити, як про щось уже здійснене. — Дикуни навчаються швидко, адже пам’ять у них чиста, вбирає все, що в неї кидають. Отак між ділом проведемо й психологічний експеримент.

Він глянув на мене поверх окулярів, і мені здалося, начебто в перенісся ткнули чимось гострим і холодним…

8

Минуло всього вісім днів, а нова бурова вже готова. Неподалік будується друга. На першу бурову тимчасово призначили майстром Вівсяну Кашу. У нього працювало

з десяток людей з племені імпунів. Другу бурову ставили імпуни під керівництвом Ніка. Коротуна Кеп призначив начальником охорони, яка складалася з двадцяти воїнів. Заступником собі Коротун узяв — не без моєї поради — Касіта, сина вождя. Адже він був досить тямущий. До того ж мені здалося, що той, хто зазнав несправедливості й переслідування, буде більше співчувати іншим. Я не міг тоді знати, як глибоко помиляюся…

Мене дивувало, як швидко змінювались імпуни. Вони дуже вподобали барвисте ганчір’я, яке випрошували, вимінювали, а то й просто крали у білих. Один красувався в армійських штанях, другий — у шортах. Третьому не вдалося поки що дістати штанів, зате на шиї у нього теліпався шарф, а на руці — ремінець від годинника.

До праці дикуни звикали повільно, важко. Зате швидко й легко імпуни засвоїли деякі жести і звички, навіть ходу білих. Вони навчилися недбало спльовувати вбік, як Вівсяна Каша, ходити перевальцем, як Нік, вживати “хай йому чорт” і “побий мене грім”, як Коротун.

Що більш я міркував над таким “прилученням до цивілізації”, тим сильніше опановували мене сум і тривога. Чому люди так легко засвоюють гірше, чому так карикатурно починається для них цивілізація? Я складав формули і рівняння, виводив залежності, порівнював з тим, що читав у книжках, і робив свої висновки.

Понад усе мене цікавило питання: що втрачають імпуни в цьому процесі? Як швидко? Який баланс між втратами і надбаннями?

Я розумів, звичайно, що видиме, барвисте, яскраве засвоюється швидше, що імпуни на перших порах не можуть розібратися в різній вартості й вагомості речей чи явищ. Імпун бачить, що чужинці сильніші, могутніші, і теж прагне стати таким. А визначити, в чому варто і в чому не варто їх наслідувати, він іще не може…

Сьогодні я довго йшов за одним імпуном. його постать і хода здавалися знайомими. На ньому були яскраво-зелені шорти, куца малинова безрукавка. На ногах — сандалети й червоні шкарпетки. Незвичне взуття терло ноги, він трохи накульгував. Замість пояса пов’язав строкату стрічечку. На тонкому розтріпаному мотузку теліпалася пошарпана сумка.

Він оглянувся, і я впізнав у цьому опудалі Касіта, сина вождя, призначеного завдяки моїй підказці помічником Коротуна. Він низько вклонився мені:

— Завжди радий бачити тебе, добрий Дог!

Так імпуни тепер назвали мене, утворивши нове ім’я: з колишнього титулу — “бог” і почутого від білих — “док”.

— Я теж радий бачити тебе, Касіте. Як живеш? Що нового?

— Тепер мене звуть Кас-Бос. Я великий начальник, живу добре. Ніхто вже не сміє мене кривдити. Мене бояться і слухають. І мій батько — великий начальник, майже як я. А ти як живеш, добрий Дог?

— Можна мені подивитися, чим ти тепер займаєшся? — спитав я замість відповіді.

— Треба тільки попередити шановного містера Коротуна, — ухильно відповів він і на знак згоди кивнув головою. — Ходімо зі мною.