Останній сигнал
Шрифт:
Двері лабораторії знову ковзнули вбік, пропускаючи кількох чоловік. Всі вони шанобливо віталися з професором, з цікавістю поглядали на мене, особливо єдина серед них жінка років двадцяти семи, фарбована блондинка з маленьким невинно-ображеним ротиком. У неї була хвора печінка, а в лівій легені затемнення.
— Наш новий співробітник, — відрекомендував мене професор.
Довелося по черзі потиснути їм руки — великі, маленькі, м’які, жорсткі, теплі, холодні,вислухати від кожного кілька традиційних у таких випадках слів.
Після церемонії знайомства професор вивів мене з лабораторії. Ми пішли в корпус, де
Вигляд у Ніка був кепський. Його великі дужі руки втомлено лежали на столі. Біовипромінювання навколо голови злиняло до блідо-жовтого кольору.
Я порадив йому добре відпочити, сказавши, що обійдусь поки що без його послуг. Він ворухнув розсіченою бровою, звів на мене світлі почервонілі очі.
— Гарна ви людина, док, тільки…
— …дивна і наче не від світу цього, — закінчив я за нього фразу, що вже визріла в його мозку.
Він здивовано розширив очі:
— Можна подумати, що ви читаєте думки, док. Виходить, мозок свій слід тримати на замку. Ще тільки цього й бракувало.
— А як поживають наші підопічні, імпуни? Теж, певно, втомлюються тут з незвички?
Мені не сподобалася його посмішка.
— Ні, вони майже не втомлюються.
— Хотілося б їх побачити.
— Вони працюють і живуть в іншому корпусі. Номер три.
— Гаразд, відпочивайте, — сказав я. — Не буду заважати.
Коридор був безлюдний. Рішення сформувалося відразу.
Я не чітко уявляв собі схему міжкорпусних коридорів. Ще коли ми йшли сюди вперше, помітив, що всі корпуси з’єднані поміж собою. Отже, якщо наш — номер один, а лабораторний — номер два, то з нього мусить бути вихід у корпус номер три. Вже знайомий ескалатор привіз мене в лабораторний корпус. Тут мені пощастило: я зустрів жінку, з якою мене недавно знайомив професор, і спитав у неї, як пройти в третій корпус.
— До віварію? Ми буваємо там надзвичайно рідко. Та й навіщо туди ходити? Можете замовити будь-який матеріал, і вам його доставлять у лабораторію.
— Мені треба відвідати своїх друзів. Вони там працюють.
— У вас там друзі? — Вона глянула на мене здивовано, майже злякано.
— Саме так. Як туди пройти?
— Треба спуститися на ліфті в цокольний поверх. Звідти в третій корпус веде підземний коридор, але…
— Дуже вам вдячний, — я швидко пішов до ліфта, не дослухавши пояснень.
За кілька хвилин ескалаторна доріжка привезла мене в третій корпус. Ще здалеку мої органи нюху відчули неприємний запах гнилого м’яса, крові, гострі запахи немитої шерсті тварин. Я зійшов з ескалаторної доріжки перед ліфтом. Навмання натиснув кнопку дев’ятого поверху. Ліфт тут працював не тихо, як у першому і другому корпусах, а трохи деренчав. Крізь деренчання до мене долинули приглушені вищання, рик. Вийшовши з ліфта, я опинився в довгому коридорі. В нього виходило багато дверей. Деякі з них були наполовину заґратовані. Заглянувши в них, я побачив собак, вовків, мавп. Але найбільше тут було шимпанзе та гамадрилів. Від їхнього лементу закладало вуха. Доводилося вмикати додаткові звукові фільтри.
Та ось двері з ґратами закінчились. Далі видно було інші — суцільні, вузькі. Мені здалося, що я чую
— Що ви тут робите? — пролунав за спиною здивований окрик.
Я обернувся і побачив здоровенного молодика з автоматом, який поспішав до мене. Він зупинився переді мною.
— Шукаю своїх друзів, — відповів я, не розуміючи причини його стривоженості.
У цей час з того боку, де був ліфт, почулося рипіння черевиків, і я побачив професора. Він захекався і насилу говорив, пояснюючи охоронцю:
— Це моя людина. Він потрапив сюди помилково.
— Чому помилково? Хіба імпуни не тут? — здивувався я.
— Зараз вони в іншому місці. Ходімо, я вам усе поясню.
Він підхопив мене під лікоть і потягнув до ліфта. Ідучи з ним, я думав про досліди на ІСЕУ, які мені необхідно закінчити. Але й доля імпунів уже почала непокоїти мене.
Одну за одною я вставляв касети зі зразками в камеру ІСЕУ, і промінь змінював колір, іноді різко, іноді — майже непомітно. Але щоразу, коли в досліджуваній речовині була частка органіки, ІСЕУ чітко розрізняв її. Блідо-сірий або жовто-сірий промінь одразу фарбувався в зелені, сині або червоні тона.
Я досліджував різні клітинні структури й компоненти, проводив дуже складну класифікацію і тепер намагався спростити її. Вставив у касету пробірку з кристалізованим вірусом. У такому вигляді вірус міг перебувати протягом століть майже в будь-якому середовищі, можливо, навіть у космічному просторі в складі метеоритної речовини.
Я вставив нову касету в ІСЕУ — і виник темно-сірий з голубим відтінком промінь. За моєю класифікацією це свідчило, що досліджується нежива речовина з елементами органіки. Потім, вийнявши касету, я подіяв на вірус кислотними залишками і помістив пробірку в термостат. Застосував стимуляцію електричним струмом, щоб підсилити процес декристалізації.
І коли після обробки я помістив ту саму касету в камеру ІСЕУ, сталося диво: на екрані з’явився зелений з рожевим відтінком промінь — промінь життя.
ІСЕУ підтвердив, що вірус — єдина з істот — міг бути живим і неживим, залежно від фази розвитку. Нарешті в мене з’явився необхідний доказ — ключик до сейфа життя. Вірус одночасно є представником живої і неживої природи.
Тепер, після серії дослідів, я міг сказати професору цілком певно, що гіпотеза про походження вірусу як колишнього клітинного компоненту помилкова; що вірус та інші живі структури, — якісь істоти-речовини, — виникли до появи клітини; що вони були однією з ланок у ланцюжку переходу від неживого до живого. Я думав і про величезні маси водоростей, які об’єдналися в “чудовисько”, в якусь живу комету, і знайшов для них місце в своїй класифікації. Це було ще одним підтвердженням її правильності. Отже, розподіл умовний? Зокрема й головний розподіл? Отже, і такі різкі переходи в організації речовини, як ті, що їх називають смертю, не є “фатальною межею”? В природі вони переходять одне в одне, як світло і темрява, як звук і тиша. Це просто переходи від одної структури до іншої, від одного стану до іншого. Рівняння виходило величезним, складалося з багатьох тисяч величин, але його можна було скорочувати за рахунок частин, які повторюються. Раптом я згадав поетичну фразу і мимохіть подумав, що мова поезії буває такою ж точною, як мова математики. Фраза звучала так: