Останній сигнал
Шрифт:
Він вважав, що треба виграти час, і тоді йому вдасться допомогти мені й імпунам втекти звідси.
— Ну то що, поговоримо? — спитав Кеп.
Шалено-веселі очі Коротуна, вже затуманені жагою крові, очікувально дивилися на мене. Він, бідолаха, пам’ятав, що я вилікував його в джунглях, але нічого не міг вдіяти із своєю природою, з хворою ділянкою в лівій півкулі мозку. Звичайно, хвороба могла б не прогресувати, коли б не було для цього відповідних умов. Цікаво б дізнатися, чи став він маніяком-садистом тільки в загоні Кепа, чи прийшов туди вже “готовим”. Мабуть,
— Чекаю на відповідь, док,
Я заперечливо похитав головою і зусіллям волі ввімкнув додаткову захисну оболонку, утворюючи щит і для імпунів.
— Ну що ж, нехай кожен іде до пекла своїм шляхом, — посміхаючись, сказав Кеп і кивнув Коротуну.
— Не стріляй, небезпечно! — попередив я і простягнув руку, щоб вихопити в нього автомат.
Та Коротун уже встиг натиснути на спусковий гачок, цілячись у мою руку. Тут же він закричав від болю. Його плече зафарбувалося кров’ю — туди влучила відкинута захисним полем куля.
Кеп відскочив до стіни. Темні окуляри злетіли з перенісся, і я побачив його очі. Світлі, холодні, примружені, вони, наче з-під дашків, гостро дивилися з-під надбрівних дуг.
— Ви не дослухали мене. Стріляти небезпечно для вас самих, — пояснив я, спостерігаючи, як кров відливає у Кепа від щік, як його обличчя стає схожим на гіпсову маску. Але мене більше цікавила химерна гра нервових імпульсів у його мозку, шляхи їхнього поширення, зв’язки поміж клітинами і вузлами.
Нещасний, коли б він знав правду про свої розумові здібності! Помилялися ті, хто вважав його нездарою. Зрештою, він і сам помилився, повіривши їм. До речі, в нього мала бути багатюща уява; якби він не витрачав її на вигадування пасток для тих, кому заздрив, то міг би далеко піти.
Мені довелося виламати кілька дверей, серед них і кілька броньованих, перш ніж вибралися з території дослідницького центру. Багато разів у нас стріляли. Можливо, когось убило власною кулею, але запобігти цьому я не міг, а на мої застереження вони не зважали…
З Тагіром і його товаришами я розлучився на стежці, яка вела в джунглі. Імпуни умовляли мене йти з ними, і довелося зібрати всю силу волі, щоб не піддатися вибухам біовипромінювань, якими супроводжувались їхні відчайдушні заклики.
— Що ти робитимеш, коли повернешся до племені? — спитав я у Тагіра.
Його очі гостро блиснули:
— Передусім знищимо зрадників.
Він мав на увазі вождя, його сина й декотрих близьких до них людей.
— А потім?
— Ми підемо далеко в джунглі, до печер. Будемо жити, як раніше.
Я похитав головою.
— Минулого не можна повернути.
— Можна! — він тупнув ногою. — Можна! Ми скинемо одяг, який дали нам лихі боги, заборонимо нашим жінкам і дітям приймати дарунки. Повернемося до колишнього життя, будемо полювати.
Він дивився на мене запитально, але в його погляді був і виклик.
— Бажаю успіху! — сказав
Частина третя
ПОВЕРНЕННЯ
Я прийшов до неї уві сні, під час нетривкого сну, коли повіки тремтять у такт сновидінням. Я попросив:
— Розкажи про мене.
— Нічого не знаю напевне. Хочу догадатися.
— Розкажи про свої здогадки.
— Вони туманні. Бачиш?
— Ти не хочеш допомогти мені?
— Хочу, але не можу. Дуже хочу. Допомогти тобі — допомогти самій собі.
— Тоді дозволь зазирнути до твого мозку, в твою пам’ять.
— Ти можеш зробити це й без мого дозволу.
— Не хочу.
Її істота — те, що люди називали в книгах душею або особистістю, — покірно розкрилася назустріч. Вона була бузково-голубою, м’якою, беззахисною, хоча і сама Людмила, і її друзі, і небіжчик-чоловік вважали її вольовою людиною. Те ж, що вони називали волею, виявилося побоюванням виказати свою беззахисність.
Я побачив у клітинах довготермінової пам’яті циркулюючий імпульс. Стимулював його променем і проявив зображення якоїсь людини. Наче створене із світної мозаїки, це зображення мінилося і миготіло. Воно когось нагадувало мені. Та перш ніж я встиг згадати кого саме, з’явився сигнал заборони. Я збагнув, ким було накладено заборону.
— Михайло Дмитрович?
Мовчання. Глухе, затяжне мовчання. Так буває, коли на другому кінці телефонного проводу трубку піднято, але абонент не хоче відповідати. Спробую пробитися крізь стіну мовчання:
— Вважаєте, що це не той шлях?
— Так.
І тиша наповнилась гудінням, наче зв’язок урвався.
— Забудь про нашу розмову, — сказав я Людмилі. — Забудь про те, що я приходив. Це був тільки сон.
Ще якісь частки секунди я бачив вигнуті тремтячі вії, мов крильця нічного метелика, сині тіні на повіках, краплинку слини, що тьмяно блистіла в ніжному куточку губ…
В дорозі мене застав смерч. Спочатку мої локатори сповістили мозок про зміну радіофону, за півгодини я відчув перепади тиску, а вже потім вуха вловили характерний гуркіт, начебто наближався поїзд. Я оглянув горизонт і помітив хмару із рваними зазубними на краях, неначе викувану із свинцю. Ось один її край почав швидко витягуватись і подовжуватись. Тиск у ньому різко понизився. Торкаючись землі, він виривав з корінням дерева і, немов шланг велетенського пилососа, все втягував у себе на своєму шляху: величезні брили каміння, рослини, тварин…